Мюнхенський диктат і подальша доля Чехословаччини
Контрольная работа - История
Другие контрольные работы по предмету История
аратизму стали також партії Підкарпатської Русі. Центральна влада змушена була погодитися з утворенням автономних земських урядів на чолі з И. Тісо у Словаччині та А. Бродієм у Підкарпатській Русі. В листопаді Національні збори затвердили закон про "автономію Словаччини та Підкарпатської Русі". Республіка стала офіційно називатися Чехо-Словаччиною.
Ситуація, яка склалася в Європі, давала А. Гітлеру всі підстави вважати, що вже ніхто не заважатиме йому покінчити із залишками чехословацької державності. Однак необхідно було знайти привід для цього. Він відшукався за допомогою словацьких політиків, які поставили перед празьким урядом цілий ряд далекосяжних економічних та політичних вимог, спровокували відкритий конфлікт, на який Берлін тільки й чекав.
15 грудня парламент прийняв закон, відповідно до якого уряд одержав законодавчі повноваження, а президент - за згодою уряду - право змінювати конституцію. Декрети президента набували чинності закону. Урядові репресії обрушилися на комуністичну партію, єдину політичну силу в країні, що не визнала мюнхенської капітуляції й рішуче відстоювала залишки демократичних свобод. Уже в жовтні діяльність КПЧ була заборонена спочатку в Словаччині, а потім у чеських землях. 27 грудня пішло розпорядження про її розпуск.
Уряд автономної Словаччини на чолі з И. Тісо, що заходив у дедалі гострішу конфронтацію з празьким центром, був відправлений у відставку, а в Словаччині оголошено надзвичайний стан. Конфліктом уміло скористався А. Гітлер. Він направив до Братислави свого емісара для переговорів із можливим главою нового уряду К. Сидором, який, однак, відкинув ідею цілковитої незалежності Словаччини. Тоді 13 березня 1939 р. А. Гітлер запросив до Берліна Й. Тісо, якого було поставлено перед вибором: або окупація Словаччини готовими до цього угорськими військами, або утворення під егідою Німеччини "самостійної" Словацької держави. Відповідь на ультиматум необхідно було дати за кілька годин. И. Тісо віддав перевагу, звичайно, другому варіанту, але для його здійснення необхідна була формальна згода сейму, щоб акція виглядала законною перед світом.
Словацький сейм, опинившись перед альтернативою окупація або самостійність, одностайно голосував 14 березня за другу пропозицію. Однак прийняте рішення було значною мірою вимушеним: більшість депутатів виступала скоріше за автономію, ніж за самостійність. Щодо словацького народу, то його думку відносно цього питання ніхто й не збирався зясовувати.
Таким чином, 14 березня було оголошено про утворення самостійної держави. Згідно з конституцією, прийнятою в липні 1939 р., вона дістала назву "Словацька республіка". В новий уряд увійшли поряд із діячами, які орієнтувалися на найтісніші звязки з фашистською Німеччиною (В. Тука, А. Мах), і ті, хто наївно вірив у можливість існування незалежної Словаччини (Й. Тісо), а також адепти ідеї чехословацької єдності на умовах словацької автономії за принципом "рівний із рівним" (К. Сидор).
Єдиного ставлення до того, що відбулося у Словаччині, не було не тільки серед політичної еліти нової держави, а й серед простих громадян, для яких блискавичні політичні зміни, що сталися, виявилися справжньою несподіванкою. І це незважаючи на те, що на гребені подій перебувала католицька Глінківська партія на чолі з И. Тісо, яка, виступаючи з відверто націоналістичних позицій, спиралася на активну підтримку населення. В цілому же дезорієнтоване, розгублене суспільство перебувало в стані збентеженої невизначеності.
Словацька республіка із самого початку являла собою васальне, клерикально-авторитарне державне утворення, що в усьому наслідувало німецький зразок. Президентом країни став И. Тісо (18871947), а главою уряду В. Тука. Політична та економічна залежність Словаччини від Німеччини була забезпечена цілою системою навязаних їй нерівноправних договорів та широкою мережею німецьких "радників" та "фахівців", які контролювали армію, службу безпеки та інші державні структури.
Згідно з укладеним у 1939 р. договором строком на 25 років Німеччина здобула право розмістити свої війська в спеціальній "охоронній зоні" на заході Словаччини. Всі зовнішньополітичні та військові питання уряд мав вирішувати за погодженням з Берліном. Таємний протокол "про господарське та фінансове співробітництво" передбачав повне підпорядкування країни інтересам Німеччини, в першу чергу в поставках продовольчих товарів і сировини, а також робочої сили.
Зовнішня торгівля країни орієнтувалася на Німеччину до 75 % загального обсягу експорту та імпорту, економіка мілітаризована (44% продукції вироблялося для військових потреб). Підприємці Німеччини зайняли провідні позиції в головних галузях промисловості. В серпні 1939 р. був підписаний німецько-словацький військовий договір, і невдовзі словацькі війська взяли участь в агресії проти Польщі.
Таким, чином, утворення автономної Словацької республіки призвело до того, що зявилася маріонеткова держава, що повністю залежала від Німеччини. Хоча Словаччина намагалась проводити свою власну політику, все ж Німеччина повністю контролювала економіку та політику цієї держави. Це ще більше погіршало й без того катастрофічне положення Чехословаччини.
Празька влада була паралізована, а А. Гітлер, навпаки, ставав дедалі рішучішим: 200-тисячна німецька армія вже стояла у бойовій готовності на кордонах Чеських земель, чекаючи наказу про початок вторгнення. 14 березня 1939 р. президента Е. Гаху