Австро-Угорщина: національні проблеми у кінці ХІХ століття
Контрольная работа - История
Другие контрольные работы по предмету История
±езапеляційно констатувала наявність в Угорщині однієї єдиної політичної нації єдиної неподільної угорської нації, членами якої є всі громадяни країни, до якої б національності вони не належали. Звісно, що цілком закономірно політичні лідери неугорських народів одностайно відкинули принцип єдиної політичної нації.
Однак в останній третині XIX ст., після того як угорською владою були зроблені перші грубі кроки примусової мадяризації, закон став прапором національних рухів, які аж до Першої світової війни вимагали строгого дотримання закону, який систематично порушувався.
Запропонувавши законом про національності 1868 р. всім підданим королівства без різниці у мові та віросповідання лише громадянські права і свободи, угорська держава обманула їхні сподівання. Єдиний виняток був зроблений для хорватів, вірніше для Хорватії-Славонії. У 1868 р. за зразком австро-угорської угоди була укладена угорсько-хорватська угода, тільки значно більше обмежена. Хорватія отримала власний парламент (Сабор) і власний уряд на чолі з баном, який призначався королем Угорщини за рекомендацією будапештського кабінету. Але вони повністю підкорялися угорській владі. По суті, це було щось середнє між культурно-національною і територіальною автономією. Але й таким обмеженим самоуправлінням в Угорщині не користування жоден, навіть більший народ, не менш розвинутий у культурному, економічному і політичному відношеннях.
Найбільш безправними з усіх народів королівства були словаки і закарпатські русини (українці). В обох етносів на відміну від румунів і сербів не було єдиного культурно-просвітницького і політичного центру
Перші удари репресивної мадяризаторської політики були застосовані проти словаків у 1875 р., коли була заборонена діяльність єдиної культурно-просвітницької організації словаків Матиця Словацька; були закриті всі три словацькі гімназії, багато середніх і початкових шкіл: з майже двох тисяч до початку другого десятиліття XX ст. їх збереглось менш як півсотні. Одночасно з метою форсованої мадяризації створювалися школи з навчання угорською мовою. У цілому словаки, які не мали на відміну від румунів і сербів центрів притягання поза межами імперії, бачили вирішення національного питання в межах імперії.
Національна політика австрійського уряду суттєво відрізнялась від політики, що проводилась угорським урядом. Найважливіша різниця полягала в тому, що правлячі кола Австрії не ставили перед собою завдання перетворення країни в мононаціональну німецьку державу. Австрійська буржуазія на відміну від пануючих класів Угорщини проявляла схильність до певних поступок національностям, була більш ліберальною і терпимою, ніж угорська. Австрійська національна політика не знала ні примусу до асиміляції, ні теоретичних установок, які б заперечували існування інших націй у країні. Австрійський режим у цілому був більш демократичним, система управління більш децентралізованою, ніж угорська. Не викликає сумніву її успіх у Галичині, Моравії, Буковині. Тому захист від утисків властей Угорщини, як і раніше лідери пригноблених народів шукали у Відні. Династія, і особливо її глава Франц-Йосип, продовжуючи традиції феодальних часів, прагнула дистанціюватися від міжнаціональних конфліктів, зберегти позицію і статус наднаціональної сили.
І все-таки весь період дуалізму відзначений неухильним наростання національних рухів в австрійській половині імперії. Дякуючи ліберальності австрійського режиму національні конфлікти тут проявились яскраво і відкрито, здійснюючи постійний тиск на уряд хоча б тим, що ефективною обструкцією в парламенті депутати національностей не раз зривали його роботу. Дуже важливим елементом політичної системи австрійської держави були словяни. Словянський елемент органічно увійшов у державні структури Ціслейтанії, а також у вищий військово-політичний апарат загальноімперських установ. Особливо успішними були чехи, багато хто з яких, вільно володіючи німецькою мовою, легко адаптувались в австро-німецькому культурному середовищі. Томаш Масарик, майбутній засновник Чехословацької республіки, історик і філософ, грамотніше й охочіше писав свої твори німецькою, ніж чеською мовою. Інший чеський лідер Ф. Палацкі ще в 1868 р. говорив своїм землякам: ...богемська нація, панове, вже давним-давно є нацією двомовною. І все-таки саме на мовному ґрунті розгорівся конфлікт між чеськими німцями і чехами.
Після 1867 р. важливу роль у політичному житті Ціслейтанії стала відігравати лояльна до Габсбургів та Австрії польська аристократія Галичини. Не раз її представники займали вищі посади в австрійській адміністрації. В цілому з поляками проблем не було, хоча за їх підтримку уряду приходилось платити, і не тільки міністерськими посадами. На відкуп польській шляхті була фактично віддана ціла провінція Галичина, причому не тільки західна з центром у Кракові і з етнічною польською більшістю, але й Східна Галичина з центром у Львові (Лемберг), переважну більшість населення якої складали українці. Тут Відень проводив типову політику розділяй і владарюй, оскільки польська гегемонія у краї могла бути забезпечена і стабільно збережена тільки при підтримці центральних властей, тим більше що в основі польсько-українського протистояння був соціальний конфлікт між поміщиками-поляками та українськими селянами.
Сильним був польський вплив і в Буковині з центром у місті Чернівці. Тут мирно співіснували українці, румуни, поля?/p>