Проектування майбутнього особистості в народних звичаях, іграх та обрядах

Вид материала

Подобный материал:

Семиліт М .В. (Черкаси)

ПРОЕКТУВАННЯ МАЙБУТНЬОГО ОСОБИСТОСТІ

В НАРОДНИХ ЗВИЧАЯХ, ІГРАХ ТА ОБРЯДАХ

Сформулирована гипотеза о том, что в народных играх украинцев присутствуют техники проектирования будущего личности, которые содействуют развитию и психическому здоровью участников этих игр.

Ключевые слова: проектирование будущего, психотерапия, культурные символы, национальные игры.

This work deals with the development of personality in national Ukrainian games (futuropractica). The design of the future in games gives the psyсhological health and the potential of personal development.

Key words: futuropractica, psychotherapy, culture symbol, national games.

Вже не чує людина голосів каменів, рослин, тварин і не веде бесіду з ними, вірячи що вони чують. Її контакт з природою зник, а разом з ним відійшла і глибинна емоційна енергія, яку давав цей символічний зв’язок

К. Юнг

Проектування майбутнього особистості – відносно новий метод практичної психології, що виник на основі гештальтпідходу (Ф. Перлз, 1957), психодрами (Я. Морено, 1967) і спрямований на мислене завершення й відтворення в діях структурних елементів сценарію життя, яких людині не вистачає. Проектування (від лат. рrojectio – викид уперед) є роботою психолога з життєвим шляхом особистості, основними її подіями від народження до смерті. Проектування життєвого сценарію Н. Долгополов називає „роботою з майбутнім” або „футуропрактикою” [3]. Наш внесок у даний метод роботи полягає в тому, що ми надаємо особистості можливість не тільки спроектувати важливі події свого життя, але й уявити і відтворити сцену завершення життєвого шляху, „побачити” наслідки своєї життєдіяльності та незавершені задуми. Цей етап ми визначаємо як „життя після смерті”, або „психодрама смерті”.

Використання методу психологічного проектування майбутнього в процесі професійної підготовки педагогічних працівників створює умови для суттєвого впливу на розвиток особистісних та професійно значущих якостей особистості й допомагає підсилити її „Я”- концепцію. Те, як особистість сприймає й оцінює себе та інших у процесі спілкування, наскільки співвідносяться оцінки її оточуючими людьми з реальним статусом особистості, визначає як результат впливу інших, так і сам процес взаємодії, його стратегію, стиль спілкування тощо. Отже, під час психологічного проектування майбутнього здійснюється пошук умов покращення психічного здоров’я особистості вчителя, вихователя, психолога, керівника навчального закладу, які безпосередньо взаємодіють з молодим поколінням і створюють передумови для впевненості (чи невпевненості) у своєму майбутньому.

Двадцятирічний досвід роботи в групах зі студентами, вчителями, практичними психологами дозволяє стверджувати, що з чотирьох сфер життєдіяльності людини – професійна діяльність, спілкування в сім’ї та контакти поза роботою, задоволення потреб організму та прогнозувальна діяльність, яка пов’язана із роздумами і переживаннями щодо майбутнього, – на останню припадає всього 3-5 % від загального часу. Таким чином, спостерігається втеча від проблем майбутнього в роботу, хворобу та фантазії, що зумовлено дією захисного механізму, сутність якого – заперечення скінченності життєвого шляху, але, як зазначає Саломон Резнік, жити – це приймати відрізок часу і його кінцеву межу, що визначає наше майбутнє.

Прогнозувальна діяльність стосовно майбутнього тісно переплетена із проблемами й цінностями, які створюють сенс життя. Незадоволеність такої важливої екзистенційної потреби, яка є одним із показників психічного здоров’я, пояснюється багатьма факторами:

відсутність у людини чітких уявлень щодо свого майбутнього життя, а також внутрішньої готовності до особистісного зростання та самореалізації;
фрустрованість (вимушена відмова) потреби особистості в позитивних життєвих зразках, ідеалах;
зневіра більшості громадян у своєму щасливому майбутньому та майбутньому своїх дітей;
складність адаптації до динамічних змін соціально-ринкових відносин.

Як наслідок дії означених факторів, у людини блокується потреба у прогнозуванні свого майбутнього життя, що позбавляє її можливості свідомо ним керувати.

Крім того, невротична втрата віри людини у своє майбутнє посилює деструктивні тенденції організму, веде особистість до руйнування самої себе та свого найближчого оточення, а у критичних випадках – до суїцидальних проявів, кількість яких в останні роки значно збільшилася як серед дорослих, так і серед дітей.

Як бачимо, феномен «звуженої свідомості», вибіркове сприймання дійсності, внаслідок загального негативного відношення до неї, призводить до втрати цілісного сприйняття у єдності минулого-теперішнього-майбутнього як реального контакту із оточенням „тут і тепер”. Якщо значна кількість енергії належить минулому або майбутньому, це змушує особистість нехтувати теперішнім і зісковзувати із повноцінного контакту.

Існування потреби в наповненні важливими суб’єктивно значущими подіями індивідуального життєвого шляху особистості, необхідності “психологічного прориву” в її майбутнє, задля формування сильної, упевненої у своєму виборі людини, здатної долати перепони, брати на себе відповідальність, змінювати обставини, зумовило практичну актуальність гештальт-драми як цілісного проектування життєвих подій. Цей метод інтерактивної взаємодії в групі полягає у розумінні особистості як суб’єкта свого життя, який переживає, мислить та активно діє за умовою „тут, тепер і вперед” (що відповідає напрямку перебігу часу – від теперішнього до майбутнього).

Мета пропонованої роботи полягає в знаходженні соціокультурних передумов виникнення практики проектування майбутнього й відповідності її національним особливостям та традиціям українців, а також у виявленні семантики колективного символізму. „Коли ми намагаємось зрозуміти символи, то стикаємось не тільки з самим символом, а, найперше, перед нами виникає цілісність індивіда, що відтворює ці символи. А це включає дослідження його культурного фону, у процесі чого відбувається заповнення багатьох прогалин у власній освіті”[9, 102].

Історично так склалось, що українці – дуже працьовиті, але разом з тим вміли цікаво провести дозвілля. Збираючись разом на свята (у дохристиянські часи слово свято, святий означило „сильний”, „сяючий”, „чистий”, „шанований” [5]), або ж на вечорниці, вони розігрували драматизовані дійства, які часто, на перший погляд, здавались недоладними (подібно до того, як у груповій психотерапії кажуть про одну з методик, що знімає стрес – „витівка божевільного”). Ці ігри породжувались невимушено, спонтанно, знімаючи певну внутрішню напругу, нерішучість, тобто виконували для учасників дійства психотерапевтичну функцію. Це, у свою чергу, зміцнювало їх силу духу, вони ставали більш впевненими в собі, бо долались певні психологічні бар'єри, страхи, що служать основою невротичних захворювань.

Особливо багатими на різні обрядові ігрища, драматизовані вистави були зимові свята (Різдво, Новий рік, Хрещення). Під час святок на вулицях часто можна було зустріти театр-вертеп. Це було одне з найяскравіших явищ лицедійного самовираження в українському народному житті. Ангели, волхви, чарівники, козак, цар Ірод, чорт, смерть – ось головні персонажі вертепу. Можна було вводити до вистави й інших дійових осіб, залежно від аудиторії та внутрішнього світу її учасників, змінювати сюжет та кількість дійових осіб (яких часто залучали просто з натовпу). Таким чином, внутрішній світ учасників вертепу, з усіма його образами і взаєминами, ставав зовнішнім, що, зрештою, створювало атмосферу, де усувалась межа між фантазією і реальністю, а людина зустрічалась віч-на-віч з своїм внутрішнім „Я”.

Траплялось, що під час колядування на Різдво парубки "водили козу", яка символізувала можливість жертвопринесення, відпущення гріхів. З "козою" обов'язково ходили "лікар" і "смерть з косою", козак і цар Ірод, ангели і чорт з рогами та інші герої, які розігрували різноманітні жартівливі сценки. Як бачимо, герої цього народного дійства розділялись на позитивних - вони, як правило, смішили, - і негативних, які у багатьох присутніх викликали страх, неприязнь, але в процесі гри особистість змушена була долати ці почуття. Герої цих театралізованих ігор полярно-протилежні, що відображає поле внутрішньої напруги учасників, поляризованість їхньої психіки і служить пусковим механізмом для творчої активності, особистісного розвитку. Зсередини кожної особистості вивільнялися й проектувалися на оточуючих людей персонажі майбутнього, наприклад, безжалісна смерть з косою, зустріч з якою є неминучою. Образи цих героїв поєднують і позитивні, життєстверджувальні тенденції, і негативні, та в процесі гри її учасники вимушені бути разом, інтегруватись, звільняючись цим самим від негативної енергії через катарсичне перетворення особистості, що веде до більшої її цілісності.

Закінчувались різдвяні свята і наближався Новий рік (день святого Василя Великого). Зранку хлопчики (на це мали право тільки вони) ходили по хатах і "посівали" - просто з порога розкидали по хаті зерно, промовляючи: "На щастя, на здоров'я, на Новий рік, на нове літо сій, Боже, роди, Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю!" Здійснення цього обряду закріплювало емоційні родинні зв'язки, адже сам акт сіяння зерна (сім'я) - є актом символічного запліднення, проектування поведінки майбутнього господаря-сіяча, майбутнього батька, годувальника родини, який згодом візьме на свої плечі відповідальність за майбутнє свого роду. Хлопці-посівальники, заходячи в чужі хати, долали певні страхи перед невідомим за дверима, відкриваючи які контактували з господарем. Як правило, посівальники питали дозволу на проведення цього дійства. Від комунікативних здібностей залежав їх прибуток. Так національні традиції стимулювали розвиток майбутнього покоління і його вміння спілкуватися.

Цікаво відмітити, що в козаків, західних українців, де умови виживання є більш тяжкими порівняно з Центральною, Східною Україною (частіше трапляються стихійні лиха, повені і т.д.) драматизовані ігри були більш жорстокими. Наприклад, на заході України на Масляну (останній тиждень перед Великим постом), коли наступають сутінки, молодь розігрує таку психодраму: на голову жінки-вдовиці одягають вичищений гарбуз, в якому для очей вирізані два отвори. Потім кладуть її на помості, запаливши навколо неї свічки. Така картина нагадує прощання з покійником, або "живу смерть". Закрите гарбузом обличчя символізує "вічний покій". Кожен з учасників цієї гри для дорослих повинен підійти до жінки посповідатися, попрощатися, доторкнутися, відреаговуючи і долаючи свій страх смерті – проектування неминучого майбутнього контакту з нею. Це психодраматизоване видовище викликає (за словами очевидців) моторошний стан душі, але гартує її, формуючи психологічну установку на майбутнє. Жінка, яка виконує цю роль, має право на дотик до тих, хто, підходячи, досить невпевнено себе почуває. Такі її вчинки здійснюються для того, щоб спочатку збільшити страх перед смертю (підсилення симптому), а потім нівелювати його, перетворивши цю гру на жарт для тих, хто її пройшов.

Подібні дійства використовувалися і в груповій психодрамі смерті, яку ми проводили на заняттях з практичними психологами [9и з метою подолати в них страх перед майбутнім. Цікаво відзначити, що на той час мені ще не було відомо про колективні символи та ігри українців, але Чорнобильська катастрофа викликала необхідність саме в такому методі роботи.

У деяких місцевостях на Масляну справляли „Колодку”. В понеділок жінки збирались в корчмі і клали на стіл дровиняку, якій давали ім'я Колодка. На неї проектувались (подібно до техніки „пустого” стільця в гештальттерапії та психодрамі) бажання та етапи життєвого шляху. Спочатку святкували її народження, потім хрестини, весілля і т.п. Потім Колодку прив'язували до ніг нежонатих хлопців та незаміжніх дівчат. Ті тягали дровиняки, поки не відкуплялись. У такий спосіб здійснювався обряд відділення себе від батьківського архетипу й асиміляція у життя групи. „Архетипи мають власну спонукальну специфічну енергію”, - пише К. Юнг [11, 86]. Як бачимо, за допомогою Колодки розігрувалися кризові етапи життя, що допомагало учасникам дійства усвідомити їх минучість і в той же час необхідність (передбачення криз життєвого шляху), що готувало учасників дійства до труднощів подальшого життя. Цей сценарій створював умови для відреагування страху смерті (її символічного проживання) і формування життєстверджувальної позиції, можливості «відкупу» від життєвих труднощів. Ця гра розвиває характерну рису українського народу, котра проявляється в готовності до єднання в спільному почутті «Ми». Такі драматизовані ігри, наче "витівки божевільного", знімають внутрішню напругу учасників, адаптують їх до не завжди приємних випадків життя, де цілком природно з'являється смерть, яка є логічним завершенням процесу індивідуального розвитку всього живого, а значить, вона є і початком життя нового, яке приходить на звільнене місце.

Навесні, після Паски, українці готувалися до поминального дня (це могла бути неділя, понеділок або й вівторок), який носить назву «проводи» або «гробки».

Селяни вірили в те, що Бог відпускав душі померлих з того світу на Паску. Коли наставав день проводів померлих, люди йшли до кладовищ, де на зеленій траві, в колі рідних, влаштовувалася групова поминальна трапеза. Писанки й гостинці, які лишалися після пасхальних свят, розкладали на могили. Згадуючи померлих, люди піднімали чарки і проголошували: «Їм царство небесне, а нам, дай Боже, прожити на цьому світі!» Чарки виливали на могилки, промовляючи: „Тут моя родинонька, тут моя мати, тут хутко буду і я почивати” [10, 77]. Цей звичай також направлений на формування готовності до майбутнього, проектування його. Це дійство, з одного боку, посилює психологічний контакт з померлими, образи яких відтворюються, а з іншого боку, стверджує Я-образ як протилежний полюс – полюс життя, бо всі, як правило, довіривши свої переживання та спогади іншим, поверталися до села «очищеними». Існувало повір'я: якщо хтось, святкуючи після поминок, засинав на могилі, його не чіпали, бо розбудять «небіжчика» покійники й будуть дякувати за вшанування. Контакт з померлими підкріплювався нормами співжиття українців. На могилах дорослі лишали гостинці, які, по завершенню ритуалу, збирали діти, частіше хлопчики, які потім ділились з дівчатами. Таким чином, свято зустрічі з померлими для молодого покоління було ще й «солодким». У деяких місцевостях жінки та дівчата не брали участі у поминках – їх оберігали від зайвих хвилювань як майбутніх матерів.

Загальновідомими символами переходу із одного стану в інший є дикий птах, особливо такий, що може знаходитись у трьох стихіях – повітрі, воді та на землі, а також білий кінь, який виражає готовність перенести тіло в інший простір.

У наших психодрамах, що стосувалися взаємин головного героя з померлою матір’ю, активізувався образ води, котрий зваблює, манить до себе. На нашу думку, цей образ також може символізувати перехід до стану психологічної смерті.

Інший образ – символ переходу, який ми відкрили під час проектування майбутнього. Він компенсує психічну напругу, пов'язану з бажанням контакту, з не вивільненими почуттями до рідних. Це образ «черв'яка», який з'являється в активних фантазіях і у сновидіннях. У тих місцевостях, де не дотримуються народних обрядів вшанування предків, зокрема, свят поминальних днів (наприклад на півдні, Криму) в процесі проектування майбутнього частіше, порівняно з представниками центральної України, зустрічаються бажання - фантазії «перевтілення у черв'яка», що символізує перехід в інший стан, з метою зустрічі з померлими рідними.. Ймовірно, це пов'язано із забороною жінкам та дітям з'являтися на гробках у поминальні дні, що, на нашу думку, посилює регресивні тенденції та потяг до смерті. Цей образ-символ переходу актуалізується під час весняних злив, коли на поверхню землі разом з водою виповзають черв’яки. Саме в цей період у сновидіннях з’являються образи померлих, що підтверджується народним віруванням.

Існувало повір'я, згідно з яким душі померлих оселяються у деревах, у їх зеленому гіллі. Саме тому Зелені Свята – це свято поклоніння, вшанування предків. Вони святкуються тоді, коли починає цвісти жито. Гадали, що душі померлих охороняють урожай і допомагають у хліборобських справах.

Культ дерева – один із найдавніших: його коріння йшло в глибини землі, в царство померлих, стовбур символізував покоління живих, а листя і крона - житло богів та духів. Вважалось, що померлі піднімались міфічним дубом на небо. Цим пояснюється фразеологізм «дати дуба». Герої багатьох казок, оповідань саме по дереву переміщують у небесне царство як кінцевий пункт життєвого шляху. Вшанування та прикрашання дерев свідчить про бажання заручитися могутньою силою живої природи. Зрозумілим стає тоді значення дерева, що всихає або згорає. Це символ втрати сили, смерті, який використовувався в народних гуляннях. Іноді підсвідомість через образ всохлого дерева попереджає нас у сновидіннях про наближення смерті.. За народними віруваннями, сухе дерево стає сховищем нечистої сили («Закохався як чорт у суху грушу»), тому від нього треба позбавлятись, очищатись вогнем або водою.

Для давніх українців все на землі існувало лише в належності до роду, який мав своїх духів-покровителів. Рід включав не тільки живих, а й померлих предків і ненароджених нащадків. «Предок, помираючи, не залишає свій рід назовсім, він іде в потойбічний світ за «новим тілом». Згодом він повертається до життя через лоно жінки. Звідси бере початок давати імена предків новонародженим, закріплюючи вічність життя. Поховання покійника було виявом світоглядної уяви про його перебування в родовому місці – в лоні Матері-землі» [4,131]. Вважалось, що душі померлих живуть у полях, лісах, водах тому до хати вносили зілля, трави, квіти. Цей звичай був пов’язаний з культом предків, що знаходив своє відображення в виготовленні дерев’яних статуй-ідолів, прикрашених золотом, сріблом, дорогоцінними самоцвітами. За покійником не годилося плакати, його смерть уявлялась як перехід до гурту предків, а похорони-поминки (тризна) обертались своєрідним святом, що символізувало перемогу життя над смертю.

Психоаналітичний підхід до української народної творчості, наприклад вишивки хрестиком, дає підставу висловити гіпотезу, що «викид» хреста поперед себе (а саме так здійснювалось вишивання), якого українці не любили, боялися, є, в певною мірою «відігрування», гра зі смертю. Мета цієї гри - подолати цей страх і звільнитись від нього. Як влучно відзначає К. Юнг: «…хрест не просто знак смерті» [11, 106], а для українців, на нашу думку, він служив захистом від неї. Існує погляд, якого дотримувався, зокрема, Митрополит Іларіон, що християнство впроваджувалось на Україні через насилля, а інколи і смерть, яку символізував хрестик [5]. Він, як інтроектований (переведений усередину) об`єкт не міг бути засвоєним, бо не відповідав вірі і природі українця. Витягування, неначе із себе, червоної чи чорної нитки є процес лікування символом, догляд за душею, при якому психіка викидає з себе те, що заважає їй, турбує, бентежить. Вишиті рушники хрестиком називали оберегом. Їх вивішували як захист від зовнішньої загрози. До введення християнства на могилах українців не ставили хрести, а садили калину або інше дерево, в яке, за віруванням, переходила душа покійного.

Антропологи часто описують, що відбувається в первісних суспільствах, коли їхнім духовним цінностям наносить удар цивілізація. Люди втрачають сенс свого життя, їх соціальна організація розпадається [11, 106].

Не менш ефективними для духовного росту, зростання "сили Я" українців були народні гуляння та ігри на свято Івана Купала. Іванів день – це одне з найважливіших свят наших предків, яке було пов'язане з літнім сонцестоянням і символізувало єднання (пошлюблення) вогнесвітла , чоловічого начала, з водою – жіночим, материнським. Напередодні дня Івана Купала за селом на мальовничому березі водоймища встановлювали прикрашене квітами і вінками ритуальне дерево - "гільце", як правило з верби. Місцями поруч з деревом ставили солом'яне опудало. Опудало уособлювало злі сили, смерть, тому його урешті-решт знищували: топили або спалювали (таким чином, символічно відбувалось відреагування руйнівних тенденцій психіки, що було ніби першим кроком до подолання страхів та комплексів). Наступним етапом в народній психотерапії стало перестрибування через палаюче вогнище. Юнаки та дівчата (часто беручись за руки) змагалися, стрибаючи через багаття, яке своїми "язиками" (чоловічий фалічний символ) діставало до їх тіл – проектування майбутнього статевого контакту, можливого «пробного шлюбу». Вважалось, що вогнище зберігає честь дівчини і заряджає листя верби животворною силою, тому листя з гільця (фалічний символ) молодь зривала і клала в кишеню, потім “сіяла” його вдома на городі, “щоб родило”. Стрибки через вогонь сприяли подоланню "Едіпового комплексу", "страху кастрації" у хлопців, що, зрозуміло, викликало сильну внутрішню напругу, а, перескочивши вогонь, вони долали внутрішній бар'єр, емоційно розряджалися (це підтверджує нашу думку про символічне еротичне задоволення як заміщення статевого акту). Листя верби в кишені надавало впевненості в собі, тому що єднало з силою Ярила (бога світла, Сонця та вогню). Але, якщо хлопець обіцяв одружитись і кинув дівчину, то вона таємно проникала в хату жениха і у всіх на очах сідала на піч, в такому разі ні хлопець ні батьки не могли відмовити їй у весіллі.

Підтвердженням проектування майбутньої сім’ї є звичай «пробного шлюбу», коли мати нареченого, після заручин, стелила молодим постіль і вони мали право жити разом.

Крім вказаних загальнонародних звичаїв та обрядів, треба окремо відокремити родинні свята (народини, хрестини, весілля і т. д.), які збирали та зміцнювали родину, її цілісність та "силу Я" її членів. Окремо хочемо виділити українське весілля – цілий театр народної творчості, зі своїм сценарієм та психодраматичними іграми. До нього готуються заздалегідь, не шкодуючи ні сил, ні коштів. Створення кожної нової сім'ї - це подія не тільки для родичів та близьких, але і для всього села, яке переживало цю подію і створювало відповідний емоційний фон. Все починається з любові, вільного вибору молодих, але, перед тим як одружитися, потрібно було перевірити готовність не тільки молодих, але й їх батьків до цієї події. Тому спочатку до родини молодої засилали сватів. У разі домовленості на подвір'ї засватаної дівчини забивали в землю весільний накіл, що символічно засвідчувало злагоду між сім'ями молодих, майбутнє єднання, злиття чоловічого та жіночого начал.

Весілля в Україні відзначали декілька днів, що нагадує нам сучасний психотерапевтичний марафон. Кожен хазяїн готувався до нього заздалегідь, не шкодуючи коштів на музик та частування гостей. Закінчувалися весільні дійства жартівливим "поїздом" батьків молодих. Їх наряджали, одягаючи вінки, фарбували різнокольоровими барвами та сажею (так виражалися емоції, які важко вербалізувати; це був своєрідний метод арттерапії), садили на візок і везли до ближнього водоймища (річки, озера, криниці і навіть великої калюжі). З вигуками: "Не потрібні, потопимо!", батьків перевертали у воду. Такий звичай, на нашу думку, свідчить про те, що відбувалось програвання як проектування майбутнього повернення "старих" в утробу землі-матінки (архетип матері), як заперечення життя старого, на зміну якого приходило життя молоде, що мало продовжити родовід сім'ї.

Цей "весільний поїзд" супроводжував величезний гурт переодягнених у циган гостей, які багато жартували, співали, танцювали, перепиняли перехожих і ворожили їм, а потім їх же пригощали горілкою. Інколи вони могли "поцупити" якусь річ з чужого двору або зняти з завісів хвіртку і заховати її. Це траплялось з речами тих господарів, які вважалися скупими і "замкненими" (негативні почуття, які накопичувались до цих односельчан, находили вихід у таких нестандартних вчинках-вибриках, що сприяли подальшій інтеграції і згуртованості учасників весілля).

Весілля створювало умови для особистісно-розвивального спілкування. Це багатолюдне зібрання викликало почуття піднесення, емоційного збудження життєвої енергії, спонукало до спонтанної активності, що виражалась у танцях, іграх, театралізованих видовищах, пробуджуючи силу творчості, прагнення виразити свої почуття і думки в ситуації "тут і тепер", що є одним із шляхів забезпечення психічного здоров'я.

Українці відрізнялись тим, що вони не тільки вміли святкувати з емоційно високим тонусом, але й з таким же піднесенням працювали. Наприклад, робили толоку – гуртом (люди, коні, глина і вода поєднувались в одне ціле – конфлюенція ) місили глину з соломою, підливаючи в неї воду, для майбутньої хати-мазанки молодого подружжя. «Зроби хату з лободи, а в чужую не веди», - вимагала дружина від чоловіка. На цю роботу, що скоріше нагадувала колективну творчість у дії, скликалась вся вулиця, або й півсела. Усе це робилось безкоштовно. Прямо на землі вибирався майданчик де любила лягати худоба, собака чи кішка (вибір здійснювався в контакті з оточенням), але подалі від межі («Біля границі не будуй світлиці» - говорить народна мудрість). Споруда зроблена із саману (що характерно для Наддніпрянщини) часто білилась і розмальовувалась, виглядаючи чисто і святково.

Проходячи школу молодих господарів, чоловік разом із жінкою потім відпрацьовували трудодні в інших односельчан на толоці. Це нагадувало постійно діючий марафон.

Отже, з усього сказаного можна зробити висновок про те, що в звичаях, обрядах, інсценізованих дійствах, іграх українського народу присутні психотерапевтичні прийоми, які розвивають особистість, проектують її майбутнє. Іншими словами, українська народна культура, крім своєї естетичної, регулювальної функції, виконує ще й психотерапевтичну функцію, що сприяє єднанню людей, зростанню їх сили духу, підвищує їх потяг до життя. Зроблений огляд народних звичаїв, дійств вказує на те, що для українців природнішими будуть підходи догляду за душею, які орієнтовані на певні дії (психодрама) та цілісного розгляду особистості, її актуальних потреб (фігури) разом з оточенням (фоном) – гештальт-підхід, який вказує на взаємозалежність людини та довкілля (особистість у своєму «полі»), допомагає знаходити межу між живим і не живим, між «Я» і не «Я».

Наш опис і аналіз культурно-історичної спадщини дає відповідь на питання про значення колективного символізму в становленні особистості, а також про те, як виживав народ України в несприятливих умовах протягом століть, не маючи спеціальних психотерапевтів, психоаналітиків. Він розвивав свою уяву різноманітністю можливих ролей-образів для перевтілення, представлених у колективному підсвідомому, де зберігалась ціла система прийомів проектування майбутнього, яка зміцнювала його силу духу, допомагала в пошуках сенсу життя, творчому пристосуванню до навколишнього світу.

ЛІТЕРАТУРА

Выготский Л.С. Собр. соч. – Т. 3. – М.: Педагогика, 1983. –368 с.
Групповая психотерапия / Под ред. Б.Д. Карвасарского, О. Лендера. – М.: Медицина, 1990. – 384 с.
Долгополов Н. Сотворение мира (Футуропрактика: проектирование «новых миров» с детьми и взрослыми.): Гештальтподход и психодрама в образовании. – М. , 1997. – С. 11-21.
Історія релігії в Україні: У 10 т. – Т.1: Дохристиянські вірування. Прийняття християнства. / За ред. Ломовика. – К.: Укр. центр дух. культури , 1996-1998. – 384 с.
Матвєєва Н.П., Голобородько А.Р. Святі і свята України. – К.; Укр. центр духовної культури, 1995. – 240 с.
Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. – К., 1992. – 424 с.
Морено Я. Психодрама. – Москва, ЭКСМО-Пресс, 2001. – 528 с.
Перлз Ф.С. Эго, голод и агрессия. / Пер. с англ. – М., 2000. – 338 с.
Семиліт М.В. Проблема "сили Я" особистості українця та психодрама смерті. // Педагогічний вісник. – Черкаси, ОІПОПП , 1999. – С. 44-45.
Супруненко В.П. Народини. Витоки нації. Символи, вірування, звичаї та побут українців. – Запоріжжя: Берегиня, 1993. – 136 с.
Юнг К. Человек и его символы. – СПБ.: Б.С.К., 1996. – 454 с.
Яценко Т.С. Психологічні основи групової психокорекції: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1996. – 264 с.

Blog

Проектування майбутнього особистості в народних звичаях, іграх та обрядах