Культурні процеси на початку 20 ст. в Україні крізь призму політики
Контрольная работа - История
Другие контрольные работы по предмету История
и категоріями й долаючи у своєму духовному, політичному розвитку ті самі щаблі, що й останні (хоча потреба опанувати цей шлях не була наслідком, так би мовити, простої його рецепції на ідейному та практичному рівнях, але екзистенційно відчутою і пережитою), що підводить нас до висновку про повноцінні інтелектуальні процеси в організмі нації та нормальний хід політичних процесів всередині останнього.
3 початком століття оголилися і закровоточили хронічні виразки імперського буття. Соціальне, економічне, національне гноблення, політична неміч царату далися взнаки: Росія дозріла до своєї першої революції. Несподівано своєрідну, але однобоку (адже вихоплено лише один аспект участі у революційному дійстві) оцінку місця і ролі України в революційному процесі дав Піхно, з приємністю констатувавши, що Малоросія та її центр -Київ - стали оплотом самодержавства. У Росії, - звертав увагу Піхно, - три столиці. З них нова столиця - Петербург - дала нам січневе повстання Гапона і жовтневий загальний страйк, стара столиця - Москва - дала нам той-таки страйк та грудневе збройне повстання і лише третя, стародавня столиця Русі - Київ - не дала ні того, ні іншого, а, навпаки, - дала відсіч бунтові.
Так, Україна стала заповідником неляканого чорносотенства, але разом з тим - і плацдармом для згуртування й вишколу багатоликої російської опозиції. Незалежно від ідейних особливостей, росіяни в своїй масі не сприймали Україну чимось осібним, неросійським. Як для поляків українська земля впродовж віків була лише кресами, втраченою батьківщиною, так і для росіян - частиною Росії, її історичним началом, а в економічному, культурному і особливо в політичному сенсі - вже тільки Малоросією. Росіяни тут почувалися як удома. Податливість українців на соціалістичну ідею, зваблення новими міфами (на зразок міфу про месіанську роль пролетаріату) оберталися для російської опозиції і, зокрема, для російської соціал-демократії людськими - найціннішими в революційний час! -дивідендами. З огляду на це Україна могла бути не лише революційним задвірком, а й одним із джерел, що живили російську опозицію в часи загострення політичного протистояння. Крім того, страйки і збройні виступи на українських землях (і не лише масштабу Потьомкіна в одній із фортець самодержавства - армії, а й селян, - приміром, Полтавської губернії) були одним із тих чинників, що, взаємодіючи між собою, приводили в дію складний революційний механізм у 1905-1907 рр. Виплеснувши запас соціального, національного, політичного протесту, українці, безумовно, зробили свій внесок у боротьбу із царатом.
Отже, з революційної хвилі українська нація винесла не лише досвід боротьби із самодержавством, а й нові національні кривди. В суспільстві ширилося розуміння того, що елементарність і грубість ідей революції, формульованих більшовиками (силою, чий вплив на розум і дії мас виявиться, зрештою, єдино життєздатним і стійким), у своїй основі мали все той-таки імперський централізм, русифікаторські тенденції.
Українці зробили ще один крок до політичної зрілості - поглибилися процеси структуризації політичних сил, відбулося остаточне оформлення політичних ідеалів, посилилося сприйняття самих себе, як нації, котра має свої особливі інтереси політичні, економічні, культурні.