Культурні процеси на початку 20 ст. в Україні крізь призму політики
Контрольная работа - История
Другие контрольные работы по предмету История
?йняттям.
Рефлексії П. Кудрявцева над проблемою церква і політика підвели його до цікавих, висновків. З одного боку, самозрозумілим для священика було те, що ставлення церкви до політики аналогічне її ставленню до таких галузей культурного життя, як наука, мистецтво, господарство: для церкви не може бути байдужим напрям, у якому здійснюється робота у цих галузях, вона перейматиметься тим, чи не веде наука до заперечення релігії або моральності і т. д. З іншого боку, Кудрявцев був переконаний, що політика, участь представників церкви у державному будівництві дуже слизький шлях, оскільки може привести тих, хто опанував його, до недбалості у виконанні своїх прямих обовязків, до захоплення владою і до перевищення влади, до небезсторонньої оцінки різних політичних напрямів, до участі у партійній боротьбі і т. д.
У реальному житті чітко простежувалась інша ситуація, що якраз і ілюструвала отой тісний звязок з відживаючим ладом, а точніше - з офіційними імперськими колами та їхньою політикою. Духівництво у своїй більшості виступало за неподільну церкву - знаряддя русифікації, один із засобів утримання мас у покорі, у стані вірності царю і вітчизні, російській вітчизні. Дана обставина зумовила, приміром, те, що із заснуванням у Петербурзі Союзу Руського Народу до нього відразу увійшли архієпископ харківський Арсеній та єпископ єлисаветградський Феодосій. Під час російської революції 1905-1907 рр. силами духівництва на території України створювались відділи СРН особливо активно. До останніх залучалися широкі верстви парафіян. Так, наприклад, у 1906-1907 рр. лише в Уманському повіті було створено близько 40 відділів СРН. Церква стала опорою для монархістів.
Відповідно до вищевказаних настанов організовувалось життя в церковнопарафіяльних школах, здійснювався нагляд за народними бібліотеками, читальнями. Проте, попри намагання російської православної церкви здійснювати тотальний контроль над умами і душами українських мас, серед духівництва були люди, які ратували за самостійну українську церкву.
Звертає на себе увагу той факт, що українська політична еліта надто мало уваги приділяла питанню місця церкви та ролі релігії в житті української нації. Не останню роль у цьому відігравав той момент, що український рух, просякнутий соціалістичними ідеями, був по суті атеїстичним. Суть ставлення до церкви політичних партій - найорганізованіших осередків в українській спільноті - виразно проступала в їхніх політичних програмах. Програмні документи РУП, УПС, УДП, УРҐІ, УДРП закріплювали необхідність волі... совісті, зібрань, спілок, знищення всяких привілеїв... релігій, проголошували релігію приватною справою, акцентували неприпустимість надходження допомоги церквам від держави та необхідність відокремлення церкви від держави, виборності духівництва - і не більше.
Трохи глибше релігійна проблематика була висвітлена лише у програмі Української народної партії. У ній, зокрема, констатувалось, що духівництво стало в обороні державної власті, обороняючи її, обороняючи вищі класи, що державну власть мають в руках. Попівство повчало народ, що власть от Бога, хто йде проти власті і проти пана, то іде проти Бога, намагалося освятити авторитетом релігій панування, визиск, нерівність. За таку послугу влада і вищі класи опікуються над попівством, бережуть його інтереси. Відтак УНП декларувала необхідність відокремлення церкви від держави. Стосовно ж України в програмі було записано, що пануючої релігії в Україні бути не може, що має існувати незалежна церков українська, в якій буде запроваджено виборність і утримання священиків церковною громадою. Ці заходи, як вказувалося у поясненнях до програми, мали метою оборонити релігію національної меншості од втручання націй сильних, щоб не було таких ганебних фактів, як тепер: в Познані піп-німець германізує польських дітей; в Галичині ксензи полонізують дітей українських, в Буковині - румунізують, а на Україні попи москалізують нашого темного брата-українця.
Таким чином, у програмі УНП відбилось розуміння ролі церкви як чинника русифікації (чи колонізації), обмосковлення (чи ополячення) мас, сенсу взаємоповязаності інтересів церкви і держави. Церковна діяльність сприймалась як деструктивний чинник у житті суспільства. Ратуючи ж за творення української церкви на широких демократичних засадах, автори програми явно не були готові обговорювати її можливу творчу функцію в середовищі нації (наприклад, консолідуючу, захисну), наголошувалось лише те, що вона має бути своя, українська, а не чужа.
Попри всі недоліки, слабкості, суперечності у своїй діяльності й мисленні, українська інтелігенція (і найперше - те молоде покоління, яке виросло із загартованих долею перших українських дітей) виявилася здатною до розбудови життя нації. Кожна (навіть суто культурна за характером) акція українства (і довершена, і та, що була в зародку придушена владою чи занедбана в результаті власного невміння, а може, й безсилля) не минала безслідно: вона виступала тими дріжджами, які забезпечували бродіння умів, давала досвід, вела до самоусвідомлення, самоорганізації спільноти, зумовлювала здатність українців до самозахисту і, зрештою, уможливила наступні політичні наслідки (віддалені до 1917 чи 1991 р.). Українці пішли шляхом, уторованим недержавними націями Європи, мислячи тими самим