Культурні процеси на початку 20 ст. в Україні крізь призму політики
Контрольная работа - История
Другие контрольные работы по предмету История
?ть на європейських наукових обширах. Якщо Шевченко був виправданням існування української мови і літератури, як твердив свого часу А. Пипін, то Драгоманов став незаперечним доказом наукової потуги українців).
Зміцненню позицій українства в Росії сприяв той факт, що з 1905 р. в імперію дістають вільний доступ Записки Наукового товариства імені Шевченка, які виходили у Львові ще з 1892 р., але, як і інші видання НТШ, належали до абсолютно заборонених. Іншою подією українського наукового і загалом національного життя стало перенесення М. Грушевським зі Львова до Києва Літературно-Наукового Вістника. (ЛНВ видавався з 1898 р. і поширювався і на Наддніпрянщині. Однак у травні 1901 р. часопис був заборонений російською цензурою до ввезення). Водночас відрадним для підросійських українців став і факт розміщення з 1906 р. в Киевской старине наукових праць українською мовою і перетворення журналу з 1907 р. в цілком українське видання, що прибрало назву Україна. Крім того, зусиллями працівників Киевской старины (В. Антоновича, П. Житецького, І. Лучицького, В. Науменка) починає провадитись робота із заснування українського наукового товариства в Києві.
Завдяки праці людей, у дослідженнях яких пріоритетною ставала галузь українознавства (у найширшому значенні слова), зміцнювалась політична позиція українців - недарма ж Драгоманов зазначав, що для політики потрібна історія. Зрозуміло, що до кола українознавчих праць входили не лише україномовні праці, а й роботи, написані російською та іншими мовами (на той час - переважно переклади).
Попри все це українству бракувало особистостей, людей масштабу Драгоманова (чиїми ідейно-політичними набутками українці живилися аж до національно-визвольних змагань) чи Грушевського. Не вистачало національно свідомих інтелектуальних велетнів, які б виявилися здатними не лише переживати своє українство як вирок долі чи розуміти ситуацію в національному середовищі і бажати народові кращого життя, плачучи над ненькою і посилаючи прокльони (з класових чи націоналістичних позицій) поневолювачам і чужинцям; які б не лише виявляли уміння бути прихильниками чи послідовниками, але професіоналів, з-під пера яких вийшли б солідні томи - та найсильніша зброя! - з глибоким теоретичним аналізом економічних, політичних засад і перспектив нації, які б заклали в українську культуру яскраве і сильне філософськи-рефлективне начало (щоб цього - і цього! - не довелося робити українському письменництву від Трохима Зіньківського і Лесі Українки до В. Винниченка та ін.), тим самим убезпечивши націю на поворотах долі (історії). їх не було. Українці не висунули із свого середовища і харизматичного лідера-теоретика, інтелектуально й психологічно здатного приборкати амбіції численних провідників, який би, не сподіваючись на допомогу ізовні, українськими руками взявся б до змін.
У своїй масі українці брали те, що давала доля, йдучи в реальному житті лише на півкроку вперед від дозволеного (як Грінченко, таємно навчаючи дітей рідної мови). У 1905 р. влада надала автономію університетам. З 1906 р. було дозволено курси української мови, літератури та історії у приватних гімназіях Славутинської (Камянець-Подільський) та Козленко (Київ). Було дозволено відкрити українську школу при одеській Просвіті та ввести курс української мови до навчальних програм одеської приватної жіночої гімназії Малиновської та чоловічої прогімназії Ковальчука. З цього ж - 1906 - року в народних школах дозволялося вживати українську для розяснення того, що учні не розуміють.
У травні 1906 р. постало питання про створення в Харківському університеті українських кафедр - історії України, української мови і літератури, етнографії. Однак в університеті на ці заходи бракувало коштів, з приводу чого Б. Грінченко писав: Надзвичайно оригінальний довід! Харківський університет стоїть на вкраїнській землі, держиться коштами вкраїнського народу і ось у його нема "матеріальних средств", щоб задовольнити найперші і найважніші вимагання українського народу.
Відмова студентам Київського університету у відповідь на їхнє домагання у жовтні 1906 р. заснувати в університеті чотири українські кафедри - мови, історії, літератури, права - мала дещо іншу, ніж брак коштів, аргументацію. Ректор відповів, що університет утримується на державні гроші, і тому у ньому виклади можуть відбуватися лише державною мовою.
Синод за клопотанням подільського духовенства дозволив викладання української мови та історії у Подільській духовній семінарії, а у церковно-учительській школі міста Вінниці та в усіх початкових школах Подільської єпархії - української мови. Однак шлях від дозволу до його реалізації виявився довгим. Гальмувала справу відсутність підручників. Окрім того, на перешкоді заходів стала місцева адміністрація. Не сприймали прагнень українців і священики православної церкви (російські чи зрусифіковані), які брали досить активну участь у політичній боротьбі. Як відзначав сучасник, доцент Київської духовної академії П. Кудрявцев, участь церковних діячів у політичній боротьбі була зумовлена історичними причинами тісного звязку з відживаючим ладом: православна церква ніколи не вела самостійної політики і майже завжди виступала на підтримку офіційної політики російської держави, хоч би характер останньої і не виправдовувався так званим християнським світоспр?/p>