Культурні процеси на початку 20 ст. в Україні крізь призму політики
Контрольная работа - История
Другие контрольные работы по предмету История
?ої преси. Появу власної преси, за метафоричним виразом Д. Дорошенка, міг належним чином оцінити тільки той, хто з рідним словом тулився як злодій.
Перестаючи мовчати по-рибячому, українство вперше відкрито заговорило зі сторінок лубенського Хлібороба - газети, яку наприкінці 1905 р. явочним порядком починає видавати М. Шемет на кошти місцевої Громади. Світ побачило лише пять номерів Хлібороба. Уже 20 грудня 1905 р. за розпорядженням полтавського губернатора сеявшая смуту газета була заборонена.
Прискіпливість влади до української преси, оте планомірне, безоглядне, нахабне нищення української нації всілякими способами, як писав свого часу В. Винниченко, призвели до того, що в цілому ряді випадків проголошені видання так і не зявились друком, як, наприклад, щоденна київська газета Громадське слово (заборонена, за висловом С. Єфремова, в сповиточку або місячник Нове життя. Вони не були дозволені на тій підставі, що у запропонованих губернській владі їхніх програмах стояла - страшна річ! - автономія України!, на що генерал-губернатор заявив про неможливість таких видань, адже вони домагатимуться переміни теперішнього державного ладу Росії, утворення окремих автономних країв на окраїнах держави й перебудування її на федеративних основах. Замість цих видань зявилися інші - Громадська думка і Нова громада.
Перший же номер Громадської думки був конфіскований -у ньому згадувалося про українську автономію. Було заборонено й №. Із 25 січня по 3 лютого 1906 р. газета не виходила зовсім, а згодом, у серпні, її заборонили остаточно. Далася взнаки соціалістична зваба когось із співробітників редакції, де під час обшуку було знайдено соціалістичну літературу. Замість Громадської думки з 15 вересня почала виходити Рада.
Українці ухилялися, маневрували, та імперія наздогоняла. Безцензурним життям жити не вдавалося. Був конфіскований перший же номер гумористичної тижневої газети Шершень, що почала виходити із січня у Києві. Конфісковано № 1 одеського тижневика Народня справа, а потім заборонено його друк. Така сама доля спіткала у лютому № 1 газети Запоріжжє, як і катеринославського тижневика Добра порада, і травневий (перший) номер київської Боротьби.
У цілому з жовтня 1905 р. по червень 1907 р. українці декларували готовність видавати 64 періодичні видання, адже розуміли, що без добре поставленої преси, популярних видань, інформаційних публікацій і організованого, систематичного знайомлення своїх і чужих з нашими змаганнями й завданнями неможлива чисто політична агітація, неможливий успіх ні в організації, ні в здійсненні постулатів.
Одначе насправді у 1905 р. світ побачило лише 3 українські видання. У 1906 р. їх кількість збільшилась до 12 назв, а у 1907 р. - зменшилась до 7. Лише кілька із започаткованих видань спромоглися виходити більше року чи впродовж кількох літ, як, наприклад, Рада, яка, попри наявність випадків призупинення владою її друку, численних судових позовів до видавців, все ж виходила з 1906 р. по 1914 р. І це всупереч тому, що пихатий великорос не переставав зневажливо заявляти: ...Я решительно себе не могу представить... разрешение политических газет по-малороссийски.
Російська влада не дозволяла оформляти передплату на україномовні видання, а російський священик з церковного амвона закликав не піддаватись згубним впливам українського слова. Люди ж із українськими прізвищами (ті, які вбіралися в чуже піря - пошилися в ляхів чи перекинулися на москалів) - гудили українську пресу в чужих газетах, виявляли дику нетерпимість до української мови і преси. І все те треба було пережити лідерам української нації, передумати, вистраждати. Щоб зрозуміти зневагу національну, - з болем писав С. Єфремов, - треба почутити себе членом тієї зневаженої нації і членом самосвідомим, треба цілу низку фактів та розумінь скомбінувати, іноді досить абстрактних і складних, а скомбінувавши поробити відповідні виводи. І тільки тоді, коли я думками пройду вже досить довгий шлях, колективна зневага моєї нації може переважити мої особисті кривди, тоді тільки вона промовить мені до серця і вдариться з такою силою об його, що викреше вогонь рішучої одсічі проти напасників.
Українській періодиці не вистачало талановитих публіцистів, адже, з одного боку, не можна ж бути публіцистом, коли нема де писати, а з іншого, як скаржився Б. Грінченко, як проявитися таланту, коли за всяку дрібницю - конфіскація, штраф, судова справа, арешт газети, видавця, а то й читача, коли треба оминати мовчки силу найцікавіших фактів нашого громадського життя.
Пресу критикували за хронікерську регістрацію фактів, за нетерпимість до свого ж, українського, інакомислення (хто не в нашій нірці, той не наш, а хто не наш - тю на його) і зорієнтовували усі справи розглядати з погляду інтересів нашого краю й народу.
Невідрадність ситуації поглиблювалася тим, що періодичні видання потерпали від браку коштів, а ще, як це не парадоксально, від браку передплатників українських видань. І те, і те стає зрозумілим, якщо пригадаємо, що українці - селянська нація, в якій багатих меценатів (до того ж національно свідомих) типу П. Симиренка чи Є. Чикаленка було мало. Вбоге селянство могло лише від випадку до випадку робити грошові пожертвування на українські видання. Суспільс