Культурні процеси на початку 20 ст. в Україні крізь призму політики
Контрольная работа - История
Другие контрольные работы по предмету История
µ підвищило українців як у своїх власних очах, так і в очах чужих людей. Така характеристика (без перебільшення) була справедливою стосовно всіх Просвіт Наддніпрянщини. Українці вчилися цінувати самих себе, свою мову, культуру, пізнавали своїх провідників істинних і фальшивих, зрештою, після тривалого періоду без державності починали активно боротися за свої права.
Значних зусиль українська інтелектуально-політична еліта разом з демократично налаштованими членами російської спільноти докладала до розвязання чи не найхворобливішого питання національного життя - скасування обмежень на український друк, відміну висельного, як вказував С. Єфремов, акта 1876 р. Російському патріотові цього вкрай не хотілось припускати. Якщо буде офіційно проголошена повна свобода друкованого вживання малоросійського наріччя, то не треба бути пророком, щоб передбачити, що на цьому наріччі ніхто не заговорить ні про любов до Монарха, ні, тим більше, про підтримку існуючого Самодержавного ладу; не обмежиться малоросійське друковане слово і розповсюдженням корисних для селян відомостей, - твердив він. Українці ж все енергійніше починали відстоювати своє слово. Прикметою часу стає відтак подання до урядових установ петицій з відповідними вимогами. їх авторами були представники земств, різноманітних товариств, видавництв, міських дум.
Питання припинення утисків українського слова розглядалось на зібраннях у всіх регіонах України. Так, наприклад, на засіданні Одеської міської думи від 26 січня 1905 р. вказувалось на необхідність відміни циркулярів, які забороняли пояснювати в школах малоросійською мовою, на необхідність розміщення в підручниках статей цією мовою - поруч із російськомовними та церковнословянською мовою у випадку, коли б не було можливості проводити в школах все викладання малоросійською мовою, а російську мову зробити особливим предметом викладання в місцевостях з малоруським населенням, допуску в народні та шкільні бібліотеки малоросійських книг на рівних правах з російськими, як розвиваючого матеріалу; Певної снаги українцям надав той факт, що у кінці 1904 р. світ побачило видання одного з відділів імператорської Академії наук, яке стало знаменним - Статьи по Славяноведению.
Інтелігенція домагалась зустрічей на найвищих рівнях. Так, делегація у складі М. Дмитрієва, І. Шрага, В. Науменка, О. Косач зустрічалася з головою кабінету міністрів С. Вітте, який запевнив прибулих у швидкому знятті заборон на український друк
За дорученням міністерства освіти ряд установ - Академія наук, Харківський та Київський університети - на початку 1905 р. отримали доручення розглянути питання стосовно необхідності і можливості зняття обмежень використання української мови та подати з цього приводу свої міркування.
У Київському університеті на засіданні історико-філософського факультету були заслухані виступи В. Антоновича і В. Перетца, після чого зібрання одноголосно зробило висновок про можливість скасування усіх обмежень та надання українській мові того самого статусу, яким користується російська.
Аналогічних висновків дійшла комісія Харківського університету, яку очолював М. Сумцов, а членами були М. Чубинський, О. Русов, Д. Овсянико-Куликовський, С. Соловйов та ін.
Наслідком же праці комісії Академії наук у складі Ф. Корша (голова), О. Шахматова, В. Зеленського, А. Лаппо-Данилевського та ін. стала поява записки Об отмене стеснений малорусского печатного слова. Документ став свідченням наукової сумлінності членів академії, їхньої демократичної громадянської позиції, адже в ньому однозначно обґрунтовувалась ідея необхідності припинення утисків української мови. Якщо ж взяти до уваги ту обставину, що записка зявилася за умов стійких шовіністичних, українофобських настроїв, укорінених в широких верствах імперського суспільства, то факт її появи набирає ще більшої ваги (записку було опубліковано аж у 1910 р., а до того вона була відомою лише вузькому колу фахівців та урядовців).
Виклавши своє бачення історії виникнення і розвитку українців та їхньої мови, автори записки обґрунтували висновок, який зводився до того, що історичне життя росіян і українців не створило спільної для них мови. ...Жива великоруська мова, якою говорить народ у Москві, Рязані, Ярославлі, Архангельську, Новгороді, не може бути "загальноросійською", всупереч малоросійській мові Полтави, Києва чи Львова. У документі піддавалась критиці русифікаторська політика царизму і наголошувалася думка про те, що держава, яка не вміє забезпечити одного з найелементарніших прав громадян - права розмовляти, друкувати рідною мовою, збуджує в громадянинові не повагу до себе, не любов, а страх за існування. Останній же є джерелом невдоволення та революційних прагнень.
Обстоюючи ідею необхідності утвердження свободи та рівноправності української мови з російською, автори записки ратували за скасування указів 1863 та 1876 рр. ... Великоросійську народність, сильну не одною своєю чисельністю, не лякає існування польської, німецької, латиської, литовської, вірменської, грузинської, єврейської, татарської літератур у межах Росії. Навіщо ж лякатися малоросійської?.
Прямих наслідків означені вище акції університетських та вчених з Академії наук не мали - заборони продовжували залишатися в силі.,Однак революційні події привели до появи указів 24 листопада І905 р. та 26 квітня 1906 р., які уможливили появу легальної українсь?/p>