Історіософські новації ХІХ ст.
Контрольная работа - История
Другие контрольные работы по предмету История
а пристосовується до зовнішніх умов, здійснює природний відбір і наділяється організаторською функцією. У сфері методології історії позитивізм призвів до формалізації методів дослідження. Досягнення природничих наук розглядалися основоположниками позитивізму як методологічне знаряддя для вирішення завдань соціальної політики і науки. Конт постійно підкреслював, що його філософія є теорією факторів. Факти ж визначалися як сума окремих ознак. Єдино правильним засобом пізнання вважався дослід сукупність операцій опису і суми окремих ознак. Звідси випливало і відоме твердження Конта: Факт, дослід, теорія шлях непорушної істини. Філософ вважав, що наука створює закони на основі емпіричних фактів, методом класифікації, групування, висновків за аналогією. Методологічний монізм, надмірна увага до причинних звязків і надіндивідуальних тотальностей призводив до втрати індивідуальної самобутності історичних обєктів, які пояснювались на основі загальних (раціональних) законів.
Психолого-генетична методологія історії
Значний вплив на історичну думку мав відомий німецький психолог, засновник експериментальної психології В.Вундт (1832-1920 рр.), який намагався пристосувати психологію до пояснення історичних явищ як проявів творчого духу. Всі науки про дух, на думку Вундта, мають право на існування лише тому, що вони ґрунтуються на фактах психології. Історик для розуміння історичних явищ і доведення своїх висновків завжди звертається до аргументів, взятих із безпосередніх фактів духовного життя. Тому методи психології можуть бути успішно застосовані в науках про дух, і вона може стати для них епістемологічним підґрунтям, особливо так звана психологія народів, - переконував німецький філософ.
У своїй Логіці наук про дух, у другому томі Логіки, Вундт застосував методи психофізики до суспільних наук взагалі і зокрема до історії, яка мас своїм предметом не індивідууми, а народи, - переконував вчений, залишаючись у цьому питанні на позиціях позитивізму. Аналогічно розвязував Вундт і проблему співвідношення історії і соціології. З одного боку, мислитель розділяв предметну сферу історії і соціології, оскільки історія вивчає обєкти у розвитку у послідовності явищ та їх взаємозвязку, а соціологія одночасові, тобто фактори даного стану. Таким чином, історія виступає як динаміка, а соціологія як статика. З іншого боку, Вундт підкреслював взаємозвязок історії і соціології. Суспільство для Вундта, у всіх своїх проявах зумовлено історично. Кожний його стан є результатом попередніх станів і обставин, і само воно, розглядаючи його історично, складається з багатьох умов, з яких випливає наступний розвиток. Згідно цього не можна і думати про принциповий поділ між соціальними та історичними законами. Єдина відносна диференційна ознака, за якою можливий такий поділ, може полягати лише у тому, що про історичні закони, у вузькому розумінні, йдеться тоді, коли питання стосується переважно каузальних звязків процесів у їх послідовності, тобто про встановлення законів в інтересах тлумачення історії. Навпаки, соціальними законами називають такі закони, які виражають або закономірну послідовність певних станів суспільства, або ж причинні відношення окремих складових частин даного стану між собою. Виходячи із цієї подвійної можливості, як соціальні, так і історичні закони поділяються на два класи: закони розвитку і закони відношення. Серед них соціальні закони розвитку складають лише розділ історичних законів розвитку. Водночас і всі каузальні історичні закони розвитку є одночасно і соціальними законами. Це особливо стосується тих історичних законів, які належать до певних форм суспільного життя. На думку Вундта, вони є найбільш цінними, оскільки відповідають завданню впорядкування багатства досвіду відповідною логічною схемою, яка дає можливість пізнати причинні умови послідовності. Вони мають перевагу над абстрактними законами розвитку, які відіграють роль гіпотез. Ця перевага ґрунтується на двох основних підвалинах: по-перше, тривалість станів суспільства, порівняно з одиничними історичними процесами, має більшу закономірність явищ; по-друге, соціальні закони розвитку, порівняно з універсальними історичними законами, мають властивість самообмеження, зокрема вони належать лише до часткових явиш соціальних станів, насамперед до тих, які більше залежать від колективних, ніж індивідуальних впливів. З другого боку, вони мають справу виключно з емпіричним рухом історії. Соціальний закон можна відрізнити від історичного за критерієм одночасності причинно звязаних факторів. Однак як історичні, так і соціальні закони зводяться до загальних принципів психологічного звязку духовних процесів, вони повинні узгоджуватися з принципом психологічної каузальності. Строго історичні закони можуть володіти лише однобічним каузальним звязком, в якому, згідно з часовою формою подій, причини передують наслідкам, твердив Вундт.
Погляди Вундта знайшли своїх чисельних прихильників також серед російських та українських вчених В. Іконнікова, М.Грушевського, С.Щепкіна та ін.
Продовжувачем ідей Вундта був його колега Е.Бернгейм. Залишаючись на позиціях позитивізму, він у своїх працях Філософія історії- та Вступ до історичної науки наголошував, що вивчення причинного звязку є головною вимогою науки, і історичні знання перетворились на справжню науку