Зовнішньополітичний курс Української держави Павла Скоропадського
Контрольная работа - История
Другие контрольные работы по предмету История
шовиків перетворювала Україну на своєрідну резервацію для консервативних та реакційних сил колишньої Російської імперії. Вплив організовано міцного, фінансово могутнього російського чинника ставав дедалі відчутнішим і робив державну лінію Гетьмана непослідовною. Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія та старе чиновництво, значною мірою зрусифіковані, яких насамперед цікавили стабільність та звичні норми життя. До національної ідеї вони ставилися байдуже [1, 49].
Спроби повернути поміщикам землю, обовязкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків сприяли формуванню опозиції, яка дуже швидко перейшла до активних дій. У липні-серпні 1918 року піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тисяч залізничників). У цей же час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тисяч осіб. Також мали місце саботажі (вибухи й пожежі в Києві, Одесі тощо), атентати (вбивство фельдмаршала Г.Айхгорна) тощо, що спричинило репресії з боку гетьманського уряду й німецько-австрійської військової влади.
2. Національна політика незалежної України. Проблема кримського сепаратизму у 19921994 роках
Україна послідовно прагне реалізувати європейський вимір етнонаціональної політики. Задля виконання цього завдання вона, згідно з вимогами міжнародних стандартів, виважено здійснює політико-правове регулювання етнонаціональних взаємин, формує та розвиває етнонаціональне законодавство один із видів юридичних гарантій прав національних меншин. Сприятливим ґрунтом для такого підходу є теоретичні здобутки у сфері юридичної науки, етнодержавознавства, певні традиції української та радянської державності, які запроваджували, хоч і з різною засадничою метою, юридичні й організаційні гарантії прав національних меншин (як приклад Закон Української Центральної ради Про національно-персональну автономію 1918 року, Закон УРСР Про мови в УРСР 1989 року) [10, 82].
Життя засвідчує, що етнонаціональні відносини це міцний сплав національного й політичного. Головними проблемами в етнонаціональних відносинах є: проблеми рівноправності й підлеглості; нерівності економічного й культурного розвитку; міжнаціональної ворожнечі; розбрату, недовіри й підозри на національному ґрунті.
Політичні аспекти етнонаціональних відносин проявляються у: рівноправності націй; співвідношенні національних та міжнаціональних інтересів; національному самовизначенні, виборі оптимального національно-державного устрою народів; підготовці та представництві національних кадрів у структурах влади; діяльності національних рухів, партій і громадсько-політичних організацій; діяльності міжнародних організацій по врегулюванню міжнаціональних конфліктів; взаємозвязок між національними елітами; вільному розвитку національних культур та мов; формуванні політичної культури міжнаціонального спілкування, політичних традицій народів.
У національній політиці незалежної України спостерігаються дві тенденції: прагнення до політичної єдності та етнічної різноманітності. За словами академіка І. Кураса, ці дві тенденції є філософською парадигмою етнополітики.
Представники національних меншин мешкають у різних регіонах України. 72 відсотки росіян компактно проживають у Автономній Республіці Крим, Донецькій, Луганській, Миколаївській, Херсонській, Одеській областях. У цілому компактно проживають білоруси, молдавани, німці, поляки, болгари, угорці, румуни, греки, кримські татари. Представники інших національних меншин мешкають некомпактно, в різних місцевостях України. Це породжувало ряд життєвих ситуацій. По-перше, у районах компактного проживання була можливість створювати загальноосвітні школи для дітей певних національних меншин. Ті ж національності, які проживали некомпактно, такої можливості не мали. По-друге, більшість представників національних меншин, переважно, не володіли українською мовою або віддавали перевагу російській.
Незважаючи на посилену пропаганду українського націоналізму, непрості взаємини двох найчисленніших етносів українського і російського, невирішеність проблем репресованих народів, зокрема, кримськотатарського, в Україні не дійшло до жодних серйозних міжетнічних зіткнень. Це зумовлено рядом обставин. По-перше, закріпленням у Конституції, що Український народ це громадяни України всіх національностей. По-друге, наявністю законодавчих актів щодо сприяння з боку держави розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. По-третє, громадяни України усіх етносів мали право не тільки вступати до загальноукраїнських політичних партій, рухів, громадських організацій, але й створювати національні обєднання.
За умов багатоетнічності великого значення набувають проблеми мови. На її вагому роль у громадсько-політичному житті країни неодноразово вказували відомі вчені. Мова є обєктивним чинником існування суспільства. Вона не просто засіб спілкування особистостей між собою, а відображення їх мислення, засіб сприйняття явищ, процесів у громадсько-політичному житті.
М.С.Грушевський характеризував мову як засіб, який дозволяє …дати найбільше реального знання освітнього, к?/p>