Україна на шляху до незалежності (1985-1991рр.)
Контрольная работа - История
Другие контрольные работы по предмету История
?іалу було обрано сім співголів В. Кузнецова, О. Дека, Л. Танюка, В. Маняка, В. Цимбалюка, І. Доброштана, І. Різниченка.
Конференція звернулася до партійних і радянських установ, прокуратури УРСР, Комітету держбезпеки МВС УРСР з проханням надати місцевим осередкам товариства Меморіал потрібну допомогу. В інших пунктах резолюції йшлося про ліквідацію топонімів з прізвищами людей, які зганьбили себе причетністю до масових репресій, та поновлення історичних назв. Було запропоновано також розпочати розслідування дій учасників масових репресій в Україні 2080-х років, у звязку з чим резолюція вимагала розкриття архівів репресивно-каральних установ і відомств.
Верховній Раді УРСР було запропоновано визнати незаконними сфабриковані судові процеси (СВУ та ін.), скасувати вироки, винесені особам, котрих засудили у післясталінський період, припинити використання центрів психіатрії для політичних цілей, повернути, за бажанням рідних і друзів, останки загиблих у місцях позбавлення волі вязнів сумління, зокрема відомих правозахисників В. Стуса, Ю. Литвина і О. Тихого.
Схвально були зустрінуті громадськістю і такі пропозиції, як увічнення памяті мільйонів жертв голоду 19321933 рр., жертв масових розстрілів у Биковні під Києвом та інших місцях, встановлення Дня національної жалоби, повернення репресованим або їхнім родинам конфіскованого майна.
Ці резолюції конференції Меморіалу були підтримані учасниками багатотисячного мітингу, який відбувся у Києві 5 березня 1989 р. під гаслом Ніхто не забутий, ніщо не забуте.
Всеукраїнське товариство Меморіал з ініціативи Вячеслава Чорновола розробило план якнайшвидшого заповнення білих плям в українській історії.
Піднесення національно-визвольного руху в роки перебудови яскраво виявилося у релігійній сфері. Передусім розпочався рух за легалізацію Української католицької церкви (УКЦ). Його підтримав Папа Римський, який звернувся до М. Горбачова у червні 1988 р. з відповідним листом.
Відчувши певну лібералізацію політичного режиму, громади УКЦ з 1988 р. почали порушувати питання про легалізацію.
Боротьба за відродження Української автокефальної православної, як і греко-католицької, церкви була складовою частиною процесу українського національного відродження. Завдяки широкій підтримці українського суспільства цей рух подолав опір властей та РПЦ і набув стійких тенденцій в подальшому розвитку. Якщо у листопаді 1989 р. в Україні діяло ЗО парафій УАПЦ, то в січні 1990 р. понад 200.
Враховуючи політичну і релігійну ситуацію, архієрейський собор РПЦ, який зібрався у Москві наприкінці січня 1990 р., пішов на певні поступки православним ієрархам України. Єпархії, громади і монастирі на території УРСР були виділені в окрему адміністративну одиницю екзархат. Екзархат набув самостійності в управлінні і почав іменуватися Українською православною церквою (УПЦ). Однак московський патріарх та синод не надали УПЦ права внутрішнього самоврядування і залишили за собою можливість втручатися у розвязання будь-яких питань церковного життя.
Роки перебудови відзначалися дедалі зростаючою політичною активністю суспільства. Вона виявлялася у діяльності так званих неформальних груп і обєднань. Неформальними їх назвали на відміну від формальних, тобто створених Комуністичною партією.
Створені партією громадські організації були важливою складовою політичної структури суспільства. Вони виконували роль передавального паса від влади до населення і були одним із каналів тоталітарного контролю за суспільством. У середині 80-х років в Україні функціонували десятки тисяч первинних осередків суспільно-політичного, фізкультурно-оздоровчого, природничо-пізнавального
та інших напрямів, які охоплювали понад півтора мільйона чоловік
від піонерів до пенсіонерів.
У серпні 1987 р. в Києві було створено Український культурологічний клуб (УКК). Серед його членів було чимало політвязнів і дисидентів. Проблеми, що обговорювалися на зборах УКК, не виходили за межі історії та культури, проте члени УКК викривали білі плями радянської історії й таким чином неминуче ставали в опозицію політичному режиму.
У жовтні 1987 р. у Львові заявило про своє існування Товариство Лева. Воно обєднувало творчу молодь, студентів, робітників, навіть деяких комсомольських лідерів. Тоді ж члени міжнародного Пенклубу І. Калинець, М. Осадчий, М. Руденко, Є. Сверстюк, І. Світличний та інші виявили ініціативу у створенні Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. Навесні 1988 р. при Київському університеті імені Т. Г. Шевченка виникла студентська організація Громада.
Неформальні організації перебували під пильною увагою КДБ, хоча власті не вдавалися, як раніше, до арештів. Кампанія цькування у засобах масової інформації лише сприяла популяризації неформалів. Зазнавши кількох невдач у цьому напрямі, компартійні комітети спробували оточити членів неформальних груп та обєднань завісою мовчання. Проте й це не допомогло.
Непідконтрольні державній партії осередки множилися у геометричній прогресії.
На основі Української Гельсінської групи сформувалася у березні 1988 р. організація республіканського масштабу Українська Гельсінська спілка (УГС). її лідером став політвязень Л. Лукяненко
У 1987 р. відновилося видання журналу Український вісни?/p>