Україна - Туреччина: розвиток відносин від давнини до сучасності
Контрольная работа - История
Другие контрольные работы по предмету История
? з турецько-татарським військом брав участь у військових акціях на Правобережній Україні, уклав союзний договір України з Кримом 1711р. і намагався відновити союз із Туреччиною в 1712р. Туреччина визнала владу П.Орлика на Правобережжі, але не надала належної допомоги, і Правобережна Україна залишилася під Польщею. З 1722р. Орлик був інтернований у Салоніках і до кінця свого життя (1742р.) жив у володіннях Оттоманської імперії.
У XVIII ст. Гетьманщина і Запорожжя мусили брати участь у війнах Росії з Туреччиною (173539, 176874, 178791), які спричинили її витіснення з півдня України. Після знищення Запорозької Січі 1775р. частина запорожців подалася до Туреччини (в північну Добруджу), де заснувала Задунайську Січ (існувала до 1828р.)
Можна погодитися з М.Несуком, що справжнє розуміння важливості української проблеми новітнього часу пробуджується в Туреччині за часів Першої світової війни, коли ідея визволення України за допомогою держав Четвірного союзу знаходить повне співчуття та підтримку з боку керманичів турецької політики. Перші українсько-турецькі контакти припадають на початок Першої світової війни і повязані з діяльністю місії Союзу визволення України в Стамбулі. Ще до вступу у війну Туреччини СВУ виступив з відозвою до турецького народу. Ця відозва перший офіційний документ у новітніх відносинах між Україною і Туреччиною, які трактувалися як союзники, що мають спільного противника в особі російського царизму.
СВУ зустрів вступ Туреччини у війну проти Росії з захопленням. Для встановлення контактів з турецькими і болгарськими урядовими та громадськими колами до Софії і Константинополя були направлені представники Головної Української Ради і Союз Визволення України. Делегати ГУР Л.Цегельський і С.Баран мали зустріч з провідниками турецької політики Енверпашою і Талаатбеєм. Вони підтримали прагнення створити на руїнах переможеної Росії незалежну українську державу. Діяльність Константинопольської групи СВУ сприяла поширенню інформації про українське питання в турецькій провінції. Дописувач Вісника СВУ навесні 1915р. повідомляв: Інтелігентні турки цілком захопилися українською справою. Всі вони, здибавши кого-небудь з українців, зачинають розмову про Україну, про змагання українців і щиро бажають визволення з-під Москви.
24 листопада 1914р. була опублікована декларація Талаатбея з українського питання. Це перший у міжнародних відносинах офіційний документ, в якому за українським народом визнавалося право на створення незалежної держави. До речі, Туреччина була в числі перших держав, які увійшли в дипломатичні відносини з УНР, визнавши її право брати участь у Берестейських переговорах від імені українського народу. Була підписана й додаткова угода до мирного договору, заключного 9 лютого 1918р. між Українською Народною Республікою з одного боку і Туреччиною, Німеччиною, Австро-Угорщиною і Болгарією з іншого. Обмін ратифікаційними грамотами відбувся в Посольстві Туреччини у Відні 22 серпня 1918р.
З особливою гостротою постала проблема розвитку українсько-турецьких звязків після підписання Берестейської угоди 9 лютого 1918р., коли УНР заявила про своє право на володіння Кримом. Ця обставина викликала потребу налагоджувати контакти на дипломатичному рівні. Відтак Центральна рада відрядила до Стамбула тимчасового посла Миколу Левітського, котрий мав залагодити можливі непорозуміння, якби вони виникли між Україною і Туреччиною за право володіти Кримом. Туреччина дуже добре зустріла українське посольство, про що збереглися свідчення дипломатів.
Після того, як законний Уряд українського народу змушений був перейти у вигнання, почали згортатися й відносини між УНР і Туреччиною, де на той час султанський режим змінюється на республіканський. Тоді започатковуються відносини між новим урядом Туреччини на чолі з Ататюрком і УРСР. Зокрема, 17 вересня 1921р. обома сторонами було підписано конвенцію про репатріацію турецьких військовополонених та інтернованих під час Першої світової війни громадян. 2 січня 1922р. було підписано Договір про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною. Оскільки УРСР не була в повному розумінні вільною в підписанні договору, все те, що було напрацьовано між самостійною Україною і Туреччиною в 19181921 роках, було анульовано.
Коли після проголошення 30 грудня 1922р. Союзу Радянських Соціалістичних Республік УРСР передала йому свої повноваження в сфері міжнародних відносин, то фактично вона лише принагідне брала участь в радянсько-турецьких контактах, які відбувалися на її території. Україна стала по суті транзитною територією, через яку турецькі державні діячі добиралися до Москви на переговори. І хоча УРСР була членом ООН, насправді власної зовнішньої політики вона не мала.
Розпад Радянського Союзу і утворення незалежної України поставили перед Туреччиною нові завдання і виявили нові перспективи. Ще 20 листопада 1991р., тобто до українського референдуму про незалежність держави, Туреччина оголосила про встановлення консульських зносин з Україною. 56 березня 1992р. відбувся офіційний візит до Києва міністра закордонних справ ТуреччиниХ. Четіна, під час якого було підписано Протокол про консультації з питань зовнішньополітичної діяльності. В травні 1992р. відбувся перший в історії наших двосторонніх відносин офіційний візит до Туреччини Президента України Л.Кравчука і був підписаний Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою республікою.
Цими актами було відновлено традиції добросусідських вз