Україна - Туреччина: розвиток відносин від давнини до сучасності
Контрольная работа - История
Другие контрольные работы по предмету История
членів тодішніх політичних партій, представників наукової та культурної інтелігенції. Таким чином, на 1921р. за даними розвідувального управління РСФСР в Константинополі та на Островах перебувало 22 000 українських емігрантів.
Уже на поч. 1921р. в Константинополі діяли Український національний комітет і Комітет українських федеративних партій і організацій. Офіційні представники УНР намагалися надавати допомогу біженцям у Туреччині допомагали організовувати переїзд в сусідні країни. Зокрема, організацією переїзду в Румунію займався посол УНР Кость Мацієвич.
На квітень 1926р. кількість радянських біженців у Туреччині становила 45 тисяч осіб, більшість з яких проживала в Константинополі. Тимчасом емігранти мали багато складнощів: було видано низку ухвал, за якими іноземні піддані не мали права обіймати певні посади й займатися ремеслами і промислами; при спробі переїзду виникали труднощі; емігрантам було важко знайти роботу.
Головним чинником української еміграційної хвилі у Туреччину була втрата Україною державності на поч. 20-х років. Ставлення турецького уряду до емігрантів з колишньої Росії було адекватно-пропорційним політичному становищу всередині країни та її міжнародному становищу, а впливовим чинником у вирішенні багатьох проблем, що стосувалися емігрантів з колишньої Росії, був Радянський Союз.
7. Історичні традиції порозуміння між українським і турецьким народами
Традиція порозуміння між українцями й турками має глибоке коріння починаючи з сер. XVI ст., і не раз активно використовувалася. Першим кроком до порозуміння був візит творця Запорозької Січі Дмитра Вишневецького до Туреччини в 1553р. Йому вдалося на певний час підтримувати добрі відносини з Туреччиною і тримати в руках Крим. На поч. XVII ст. українські козаки організували походи проти турецьких міст, здобувши Варну (1604), Трапезунд (1614, 1625), Синоп (1614), кілька разів нападали на Стамбул (1615, 1620 і тричі 1624). Ці морські походи козаків на Туреччину мали широкий відгомін у Західній Європі та загострювали відносини українського козацтва і Порти. Практично до 1648р. зовнішня політика козацтва орієнтувалась традиційно на участь України в антитурецькій коаліції західних або східних європейських держав. Але поруч із цією ідеєю в українській політиці, особливо після 1648р., існувала, а іноді й переважала, протилежна концепція. Вона висувала наперед союз України з Туреччиною і Кримом на противагу бажанням Польщі та Московщини захопити Україну чи поділити між собою її землі.
Шукаючи союзника проти Польщі, Б.Хмельницький підписав договір з Кримом, який допоміг йому розпочати переможну війну. Українська дипломатична місія на чолі з полковником Филоном Джалалієм у червні 1648р. уклала в Стамбулі союз із Туреччиною, на підставі якого Україна була визнана суверенною державою, а кримському ханові заборонено плюндрувати українські землі. Згодом була підписана морська конвенція турецького султана з Військом Запорозьким, яка регулювала дипломатичні й торговельні взаємини між Туреччиною і Україною.
Але до українсько-турецького союзу вороже поставився Крим, і з приходом султана Мехмеда IV перемогла концепція татарського хана Іслам-Гірея ІІІ, якому Порта доручила опікуватися північними (українськими) справами. 1650р. відновилися переговори з Туреччиною, яка запропонувала протекторат над Україною, що мала стати васальною державою Оттоманської імперії на зразок Молдавії та Валахії. Незважаючи на опозицію української шляхти та вищого духовенства, Б.Хмельницький на поч. 1651р. визнав турецьку протекцію. Однак спроба Б.Хмельницького утворити українсько-молдавський союз під протекторатом Османської імперії в 16521653 рр. не була реалізована.
Хоча в Березневих статтях після Переяславської ради 1654р. формально зносини з Туреччиною заборонялися, вони насправді не припинялися. З тими чи іншими відмінностями, майже всі наступники Б.Хмельницького в критичні моменти існування козацько-гетьманської держави продовжували цю традицію. І. Виговський, П.Дорошенко, П.Тетеря, Ю.Хмельницький, І. Брюховецький орієнтувалися на допомогу і союз із Туреччиною.
Новий українсько-турецький союз був оформлений за гетьмана Петра Дорошенка. У 1667р. він розпочав переговори з Туреччиною, які закінчилися в 1668р. підписанням угоди про військово-політичний союз України з Туреччиною. Султан погодився взяти Україну під протекцію, Україна зберігала при тому автономію, вільний вибір, звільнення від данини і діставала військову допомогу для обєднання всіх українських земель під владою Війська Запорозького.
Українські історики зробили висновки, що Україна за часів П.Дорошенка взяла участь як союзник Туреччини у війні останньої з Польщею. За гетьманства Дорошенка з 1670р. український резидент постійно перебував у столиці Порти.
Капітуляція П.Дорошенка в 1676р. відкрила шлях до нової комбінації турецько-українського порозуміння, зазначають українські дослідники. Туреччина проголосила Ю.Хмельницького князем Малоросійської України і гетьманом Війська Запорозького (16771681 рр.) і уклала з ним договір.
Обидві політичні концепції антитурецька й туркофільська в різних комбінаціях характеризують українську політику щодо Туреччини за гетьманів Івана Мазепи і Пилипа Орлика. До 1700р. Мазепа виступав як речник антитурецької політики, але після 1701р. Мазепа вже шукав порозуміння з Туреччиною та її допомоги в боротьбі проти Московщини.
Обраний після смерті І. Мазепи гетьман Пилип Орлик разо?/p>