Україна - Туреччина: розвиток відносин від давнини до сучасності
Контрольная работа - История
Другие контрольные работы по предмету История
турецькі вчені відвідували Україну. Фуад Кепрюлюзаде, директор Тюркологічного інституту і Решід Сафетбей, головний редактор журналу Economist dOrient, взяли участь у роботі ІІ зїзду українських орієнталістів, що відбувся у Харкові протягом 16 листопада 1929р.
У лютому 1936р. в Києві була розгорнута виставка полотен сучасного турецького живопису. Контактували представники української і турецької кінематографій (19261927 рр. на Одеській кінофабриці ВУФКУ стажувався батько турецького кіно Мухсін Ертогрул). Досить інтенсивними були турецько-українські взаємини у культурно-спортивній сфері. У квітні-травні 1934р. Україну відвідала авіаційно-спортивна делегація Туреччини, яка на власних літаках прибула до Харкова. У серпні-вересні 1934р. турецька військова делегація на чолі з генералом Фахреддіном була присутня на навчаннях у Київському військовому окрузі. У серпні 1934р. Україну відвідала Турецька спортивна делегація; відбулись змагання з різних видів спорту.
Розглядаючи українсько-турецькі взаємини у 19181938 рр., можна з цілковитою підставою стверджувати, що Туреччина за свою багаторічну історію ще ніколи не досягала такого високого рівня дружнього різнобічного й стабільного співробітництва з сусідньою Україною, як за часів Ататюрка. Це була справжня благодатна епоха в історії обох країн.
Проте з другої половини 30-х років у СРСР все жорстокіше давала про себе знати тоталітарна система, її вплив на всі сфери громадсько-політичного та економічного життя. Сталінський режим став на шлях згортання, а врешті й взагалі ліквідації національно-республіканських установ. Внаслідок репресій було винищено багато діячів української дипломатії, науки і культури. Все це разом зі стрімким наближенням Другої світової війни призвело до різкого скорочення міжнародних звязків України, у тому числі і з Турецькою Республікою.
6. Українська еміграція в Туреччині у 20-тих роках ХХ ст.
Українсько-турецькі відносини, як стратегічно важливі для обох держав, у XX ст. набули нової модифікації та окреслилися визнанням Туреччиною Української Народної Республіки. Згідно з VIII статтею Мирового договору, укладеного 9 лютого 1918р. в Брест-Литовському між УНР з одного боку та Туреччиною, Німеччиною, Австро-Угорщиною і Болгарією з другого боку, представники Української Центральної Ради і Туреччини погодились на врегулювання справ, котрі не були докладно встановлені. Зокрема, в додатковому договорі обумовлювалося встановлення дипломатичних відносин між Україною і Туреччиною, кожна зі сторін зобов`язувалася сплатити відшкодування за втрати у війні, налагоджувалися торговельні та інші міждержавні стосунки. Ця угода була ратифікована 22 серпня 1918р. у Відні в Посольстві Туреччини, де відбувся обмін ратифікаційними грамотами. Дана угода стала важливим і визначальним чинником міждержавних стосунків у новітній історії України й Туреччини.
Першим тимчасовим послом України в Туреччині був Микола Левитський, котрий намагався залагодити можливі непорозуміння щодо Криму. У подальшому на українсько-турецькі міждержавні стосунки впливали різні фактори як внутрішнього, так і зовнішньополітичного становища обох країн: утягнутість у Першу світову війну, внутрішня нестабільність, а відтак складнощі налагодження контактів у вирішенні різних питань.
Восени 1918р. до Туреччини відбула перша Дипломатична місія у кількості 12 осіб на чолі з М. Суковкіним, головою надзвичайної Дипломатичної місії. Одним із найголовніших питань, які вирішувалися на цьому етапі міждержавних відносин, було становище Українського Чорноморського флоту.
На кожному етапі змін української державної влади поставали нові проблеми, що потребували вирішення, і, відповідно, такі завдання ставилися перед представниками дипломатичних місій до Туреччини. З приходом до влади Директорії до Стамбула було вислано нову Дипломатичну місію на чолі з О.Лотоцьким. Він вів переговори з Константинопольським Патріархом щодо визнання автокефалії Української Православної Церкви. Проте послу не вдалося отримати бажані результати у зв`язку зі значним політичним впливом російської добровольчої армії та її антиукраїнську політику.
Зміна урядів як в Україні, так і в Туреччині, не дала можливості на даному етапі взаємно розвинути та поглибити добросусідські відносини.
Україна, яка втратила незалежність під військовою силою більшовиків, у подальшому перестала бути самостійним субєктом міжнародного права й виступала у міждержавних стосунках як складова СРСР. Саме радянський уряд 2 червня 1920р. першим визнав кемалістський уряд Туреччини та надав йому військову і фінансову підтримку, що надалі визначило зовнішньополітичні пріоритети держави. 16 березня 1921р. в Москві було підписано радянсько-турецький Договір про дружбу і братерство. Аналогічні договори уклали й інші радянські республіки, в тому числі й Україна (Анкара, 2 січня 1922р.), проте це була не самостійна акція, бо проводилася вона в межах існуючого радянсько-турецького договору.
З поразкою української національно-визвольної революції 19171921 рр. та білого руху в Росії повязана поява в Туреччині великої кількості біженців та української економічної та політичної еміграції. Дослідники стверджують, що політична еміграція спричинила виїзд за кордон десятків тисяч найактивніших учасників подій того часу: керівників Центральної Ради, Гетьманської держави, Директорії УНР і ЗУНР, військових обох армій, службовців державного апарату, значної частини