Становлення державності та законодавства у ранньофеодальній слов`янській державі
Контрольная работа - История
Другие контрольные работы по предмету История
?х центрів. Магдебурзьке право, зокрема, набуло поширення в Сілезії, Галичині, Польщі, а через неї і в Україні.
3.2 Головні засади законодавства ранньофеодальних країн
Досить значна на той час кількість галузей права давала можливість досить чітко впорядковувати життя ранньофеодальних держав.
Для права феодальної земельної власності були властиві такі риси:
1. Ієрархічна структура земельної власності. Система сюзеренітету-васалітету приводила до того, що земля виступала як власність двох і більше феодалів, які займали місця на різних щаблях станової шкали. Практично це означало наявність як безпосереднього власника, так і власника вищого, котрі були повязані між собою васальними відносинами.
Винятком з цього правила була Польща. Річ у тім, що феодальне землеволодіння в Польщі було, як правило, алодіальним. Маєтки належали шляхті на праві власності, вищого сюзерена тут не було. Ці землі король не мав права відбирати, а також надавати нові пожалування. Таке право перейшло від короля до сейму. З часом шляхта отримала право власності не тільки на землю, але й на земні надра.
2. Становий характер земельної власності. Це було право лише двох станів дворянства і духівництва.
3. Обмеження в розпоряджанні феодальною земельною власністю. Реалізувати право розпоряджання земельною власністю на практиці було надзвичайно важко. По-перше, слід було одержати дозвіл від сеньйора вищого власника. По-друге, існувало право родового викупу, відповідно до якого родичі феодала протягом одного року і одного дня мали право викупити відчужену землю.
4. Особливий порядок спадкування у вигляді майорату. Спадкоємцем феодальної земельної власності визнавався тільки старший син феодала.
Сімейне право розвивалося під сильним впливом церкви. Шлюб і сімя регулювалися в основному нормами канонічного права. З ІХ ст. існує твердження, що шлюб є особливим таїнством, подібним хрещенню. Звідси походила заборона розлучення і позашлюбних звязків. У Візантії розлучення визнавалося, але кількість приводів до цього була різко скорочена. Не допускався шлюб між близькими родичами. Шлюбний вік був досить низьким: для чоловіка чотирнадцять років, для жінки дванадцять.
Особисті стосунки подружжя також визначалися канонічним правом: зверхність чоловіка, безумовне підкорення йому дружини, спільне проживання тощо. Однак майнові стосунки подружжя були різними не тільки в окремих країнах, а навіть у різних регіонах, як це було, наприклад, у північній та південній Франції. В одному випадку діяв режим спільності майна подружжя, яким розпоряджався чоловік, в іншому разі існував роздільний режим майна.
Як правило, жінка не могла розпоряджатися майном без дозволу чоловіка. Середньовічне право вважало дійсним лише спадкування за законом. Злочинам і покаранням у праві середньовічних держав належало особливе місце. При цьому поняття злочину і принципи покарання не залишалися незмінними.
Багато спільного з Салічною Правдою мала Польська Правда. Злочин тут також визначався як образа, а покарання як відшкодування за заподіяну шкоду. Тому найбільш поширеним видом покарання був штраф.
Подібно до германського, польське право того часу також у спірних випадках вдається до ордалій випробувань поєдинком, розпеченим залізом чи водою. Пан може для судового поєдинку виставити свого кмета. Крім грошових штрафів застосовуються ще й Інші засоби покарання кваліфікована смертна кара та вигнання. Увязнення як самостійний вид покарання відсутнє.
Як уже згадувалося, систематизацію польського права провів король Казимир III Великий. Для Малої Польщі близько 1347р. було створено т. зв. Віслицький статут, для Великої Польщі у 13461347 рр., Петраковський. Цими актами було систематизовано правові норми служби в ополченні, становище духовенства, відносини поміщиків з селянами тощо. Велика увага зверталася на право власності. Зокрема, обмежувалося право мертвої руки. Селяни отримували право відходу від поміщика, але не більше 2 на село. Поміщик, який приймав селян понад установлену норму, мусив повернути решту з усіма речами. Власник помістя був самостійним у своєму володарюванні.
Злочини починають розглядатися як порушення Закону Божого, а покарання як відплата. Так, перше місце серед злочинів у сербському Законнику Стефана Душана надавалося злочинам пройти християнської віри та проти держави. За зраду було передбачено покарання не лише злочинця, а і його родичів.
Певні особливості були властиві візантійському праву, норми якого були запозичені болгарами. Як свідчить Еклога, боротьба велася передусім з державними злочинами. Учасників змови, повстання проти імператора слід було негайно покарати на смерть. Досить часто в законах згадуються такі покарання, як страта, калічення, тілесні покарання.
Змагальний процес застосовувався і в Болгарії. Усі спори розглядалися тут з послухами (співприсяжниками), кількість яких коливалася від трьох до семи у малих спорах і доходила до десяти у великих спорах. Польська Правда основними доказами також вважала свідків, присягу, ордалій у вигляді занурення у воду. Таким саме був судовий процес в Сербії та Чехії.
Поступово розвивається новий вид процесу слідчий. Його елементи зявляються вже у франків. При розгляді справ селян у сеньйоріальних судах поряд з традиційними доказами стали застосовуватися тортури. Слідча (інквізиційна) форма процесу утверджу