Радянська влада в Україні в 1918-1920 рр.
Контрольная работа - История
Другие контрольные работы по предмету История
Врангель.
2.2 Формування державних органів влади, впровадження політики воєнного комунізму
В Україні знову почалося оформлення державних органів Радянської влади. З грудня 1919р. по середину лютого 1920р. верховна та законодавча влада в Україні належала Всеукрревкому, головою якого став Петровський. В свій третій прихід в Україну більшовики в свою політику внесли певні корективи. 4 грудня 1919р. VIII Всеросійська конференція РКП(б) прийняла написану В.І.Леніним резолюцію Про радянську владу в Україні, в якій було заявлено про визнання самостійності УСРР, а також про те, що члени РКП в Україні повинні проводити право трудящих вчитися і розмовляти рідною мовою в усіх радянських установах і протидіяти спробам штучно витіснити українську мову. Також були зроблені поступки селянам в земельному питанні, особливо щодо радгоспів.
Проте в цілому у 1920р. більшовики послідовно впроваджували політику воєнного комунізму. Була проведена націоналізація майже всіх промислових підприємств і дрібних також. 5 лютого 1920р. Всеукрревком видає закон про землю, за яким селяни отримали абсолютну більшість конфіскованих земель, що в певній мірі їх задовольнило. Але для посилення своїх позицій на селі законом ВУЦВК 9 травня 1920р. створювалися комнезами (комітетами незаможніх селян), яких у листопаді 1920р. налічувалося 10799. Комнезами фактично стали провідниками більшовицької політики на селі. Для більшовиків це було актуальним, бо їх продовольча політика не змінилася, так само як і ставлення селян до неї.
Для зміцнення своєї влади в Україні, особливо під час боротьби з Денікіним, більшовики пішли на союз з українськими політичними партіями радянської орієнтації, щоб розширити соціальну базу Радянської влади в Україні. До партій радянської орієнтації належали: партія боротьбистів (газета Боротьба), яка у травні 1918р. відкололась від УПСР; у січні 1919р. від УСДРП відкололася група лівих незалежники, які у травні 1919р. розкололися на лівих і правих; у серпні 1919р. боротьбисти і ліві незалежники обєднались в УКП (боротьбистів), яка проіснувала до травня 1920 р. і після більшовиків була самою впливовою, особливо серед селян; у січні 1920 р. праві незалежники створили УКП, яка проіснувала до 1925 р.; у березні 1919 р. від УПЛСР (існувала з осені 1918 р.) відкололося ліве крило борбисти, які проіснували до літа 1920 р. Саме з боротьбистами та борбистами уклали наприкінці 1919 р. більшовики союз проти Денікіна.
Попри всі ці маневри остаточну перемогу більшовицької влади на Україні забезпечило не що інше, як збройна сила Радянської Росії. До осені 1919р. у Червоній армії було. 1,5 млн солдатів, а весною 1920р.- майже 3,5 млн під командуванням 50 тис. колишніх царських офіцерів, змущених служити у більшовицькому війську. Таким чином, коли на початку грудня 1919р. більшовики з усіма своїми силами повернулися на Україну, їхня перемога була практично забезпеченою. Проте навіть після того як у листопаді 1920р. був вигнаний останній солдат української та Білої армій, більшовикам було ще далеко до повного контролю над українським селом. Велика кількість селянства, особливо куркулі, що лишалася запеклим ворогом комунізму, продовжувала вперту, хоч і неузгоджену партизанську війну з більшовиками.
Антибільшовицькі повстанці обєднані в понад 100 загонів, налічували більше як 40 тис. чоловік. На півдні, спираючись на широку підтримку народу, знаменитий батько Махно тримався аж до серпня 1921р. На Київщині великими, добре озброєними загонами у 1-2 тис. чоловік командували такі петлюрівські отамани, як Юрій Тютюнник, звязаний з українським еміграційним урядом у Польщі. Лише пославши проти них понад 50 тис. бійців, переважно чекістів, наприкінці 1921р. більшовики змогли зламати хребет партизанському рухові. З цього часу вони могли стверджувати, що не тільки завоювали Україну, а й підпорядкували її.
ВИСНОВКИ
Боротьба більшовиків за владу в Україні була дуже складною та довгою. Протягом декількох років боротьба йшла між більшовиками, білогвардійцями, військами Антанти. Важливу роль у цій боротьбі займали й українські народні повстанці, які вже у той час прагнули здобуття незалежності України.
Чому ж у період, коли розпалися імперії й майже всі нації Східної Європи, включаючи й такі невеликі, підвладні царям народи, як фінни, естонці, латиші та литовці, завоювали незалежність, а 30-мільйонним українцям не вдалося зробити цього? Це питання тим доречніше, що українці боролися й заплатили за свою незалежність більшим числом життів, ніж, напевно, будь-яка інша східноєвропейська нація.
Розглядаючи загальні причини поразки українців, необхідно розрізняти внутрішні та зовнішні чинники, а також становище східних і західних українців. Із точки зору внутрішніх чинників головна дилема українців (і насамперед східних) полягала в тому,- тут ми повторимо цей важливий момент,- що вони були змушені починати створення держави, ще не завершивши формування нації. Відставання й нерозвинутість процесу національного будівництва були наслідком гніту царату й слабкої соціальної бази, що на неї спиралося формування нації. З усіх соціальних груп і класів на Україні найдіяльнішою в національному русі та зусиллях у будівництві держави виявляла себе інтелігенція. Проте вона складала лише 2-3% усього населення, й тільки невелика її частина підтримувала українську справу. Для багатьох її представників, однаково тісно повязаних із російською та українською культурою, було психологічно важко ро?/p>