Антифеодальна та визвольна боротьба балканських слов'ян у XVII-18 ст.
Контрольная работа - История
Другие контрольные работы по предмету История
?емісників і торговців втекли в гірські райони Герцеговини і Чорногорії, а близько 60-70 тисяч пішло за Дунай /4, 60/.
У числі останніх був і перський патріарх Арсеній ІІІ Чорноєвич. Цей патріарх користувався великою популярністю серед православних сербів. Тому уряди держав, які воювали з Туреччиною, намагалися перетворити його в слухняного виконавця своїх політичних намірів і розрахунків. Арсеній Чорноєвич, як і деякі інші його попередники, мав політичні звязки з Венецією та Австрією та намагався з їхньою допомогою визволити Сербію від турецького панування. В цей же час православне духівництво постійно побоювалося притиснення своїх прав католицькою церквою, яка господарювала в Австрії та Венеції. Саме тому, коли під час війни „Священої ліги з Туреччиною питання про визволення балканських народів стало на твердий ґрунт, сербське духівництво зробило спробу залучитися підтримкою Російської держави.
У 1690р. слідом за австрійськими військами із Сербії тікали в першу чергу активні учасники руху, яким загрожувала особливо серйозна небезпека при поновленні турецької влади на сербських землях, а також більш заможні та впливові прошарки населення. Сербський літописець на випадково зазначає, що патріарх Арсеній тікав „з найбагатішим народом своїм /8, 93/. Склад переселенців в якійсь мірі характеризує суспільні прошарки, які брали участь у русі, керували ним.
Коли серби- біженці зібралися у Бєлграді, патріарх скликав у липні 1690р. скупщину із „ представників народу, на якій, окрім єпископів, ігуменів, кнеза Іована Рашковича, був присутній белградський ріхтор (суддя) Іван Мілютинович і ряд інших осіб із титулами „капітан та „біров(2,93). Капітанами в Сербії в цей час називають особи, які очолювали міські або сільські общини, а біровами- сільські старости або помічники старост. Таким чином, представники місцевого самоуправління під час переселення, як, мабуть і під час самого повстання, діяли від імені усього народу, організовували визвольний рух.
Серед переселенців було багато заможних людей, зазвичай ремісників та торговців. Це в значній мірі обумовило у XVII ст. те, що більш помітно, ніж раніше виступає заможна верхівка населення.
У визвольному русі брали участь й окремі сербські кнези, які по соціальному статусу були дрібними феодалами, наприклад кнез Стари Валаха Іван Рашкович, який займав перше місце у керівництві повстання у Старій Сербії. Цікаво, що серед переселенців до Австрії опинилися й особи, які негайно почали претендувати на отримання дворянства. Захищаючи їх інтереси, патріарх Арсеній Чорноєвич прохав у 1706р. угорський сейм, „щоб дворяни сербської народності, які такими вже не є, користувалися усіма звичайними правами по своїм містам та монастирях; і щоб вони мали змогу вільно збирати десятину та інші прибутки від своїх володінь /2, 95/.
Досить показним є і те, що у русі брав участь і представник сербських феодалів - емігрантів Георгій Бранкович, який зробив спробу організувати та очолити самостійне повстання сербів проти турецького панування. В діяльності Бранковича відображалось прагнення малочисельних представників феодалів - сербів до відродження самостійної держави на Балканському півострові.
Австрія не збиралася надавати політичну незалежність сербським землям, захопленим нею у Туреччини, а бажала їх приєднати до імперії. Розуміючи це, очоливши визвольну боротьбу в Сербії місцева християнська влада, духівництво та дрібні феодали-християни все ж таки вважали для себе більш вигідним замінити турецьке панування на австрійське. Вони сподівалися отримати права та привілеї у складі Австрійської імперії, яка в цей час була більш передовою в суспільно - політичному відношенні державою, ніж відступала Туреччина в якій прогресувала внутрішня криза.
XVIII ст. ознаменувалося для Османської імперії погіршенням як внутрішнього, так і міжнародного її становища. Слабкий розвиток виробничих сил обумовив перетворення Туреччини в найбільш відсталу державу в Європі. Декілька століть існування Порти не призвело до економічної консолідації пригноблених земель. Визвольна боротьба, яка розпалювалась серед підкорених Османській імперії народів, була для неї серйозною небезпекою. Повстання сербів, чорногорців, болгар, греків під час війни „Священої ліги з Портою показали слабкість останньої. Міцного тилу у величезній імперії османів не було ні в одній із підкорених народів турецьким пануванням робило кожну війну європейських держав з Туреччиною сприятливим моментом для нових повстань.
Все це, однак, не зробило султана більш обережним та стриманим у експансіоністських намірах. У 1710р. Порта розпочала війну проти Росії. Ця подія викликала значний резонанс у південнословянських землях. Петру І повідомляли з Балкан про готовність православних народів підняти повстання в запіллі османських військ. Очікуючи на прихід російської армії, активізувалися гайдуки та озброєні селяни Західної Болгарії. Однак Прутський похід Петра І в 1711р. закінчився поразкою росіян /1, 477/.
Зрада одного з волоських князів допомогла туркам оточити війська й відсікти їх від південнословянських загонів. Провал Прутського походу змінив наміри болгарських патріотів. У результаті цього загальний виступ у Болгарії не відбувся.
Тим часом чорногорський народ також все частіше звертає свої погляди у бік Росії. Найбільш чітко сформулював завдання повного визволення Чорногорії від турецької залежності митрополит Данило Негуш (1697-1735) (4, 61). В першу чергу він вважав не?/p>