Антифеодальна та визвольна боротьба балканських слов'ян у XVII-18 ст.
Контрольная работа - История
Другие контрольные работы по предмету История
?икнення декількох спалахів руху. В західних районах Балканського півострова виступи були повязані з діями проти Порти Венеціанської республіки. Вони весь час підтримувалися сеньйорією, яка всі свої війська та флот направила в Далмацію та Чорногорію, сподіваючись проводити операції за допомогою місцевого населення.
Малонаселена й економічно відстала Чорногорія фактично перебувала у стані перманенті війни з Туреччиною. Вона мала потребу з зброї і матеріальний допомозі. Венеція, володіння якої межували з Чорногорією проти Туреччини, обіцяючи їй підтримку. Але насправді далі слів справи не йшли, і це часто ставило чорногорські племена в дуже скрутне становище. Чорногорський народ все частіше звертав свої погляди у бік Росії. Шкодський паша Сулейман Бушатли неодноразово направляв каральні єкспедиції проти чорногорських митрополитів Цетиньє (7, 223).
Проте турки так і не домагалися укріплення своїх позицій в цій маленькій гірській області, яка вела постійну боротьбу за повну незалежність.
Визвольна боротьба в Сербії, Македонії, західній Болгарії орієнтувалась на підтримку угорських військ, які наступали на турецькі володіння з півночі. Коли у 1646 р. угорці форсували Дунай та почали швидко наближатися до Сербії, велике повстання розпочалося в західній частині Болгарії, центрі рудникових розробок -м. Чіпровці. Повстання було організовано представниками вищого католицького духовенства у Болгарії, яке виступало у ролі агентів західноєвропейських католицьких держав - Рима та Відня. На чолі цієї „ католицької пропаганди стояв софійський католицький архієпископ Петро Богданов. В 1646 р. організатори повстання - міські нотаблі, католики та православні, звернулися за допомогою до валашського воєводи Матвія Басараба (1633 - 1654) /3, 119/.
Вони запропонували йому очолити повстання та обіцяли обрати його болгарським царем, якщо повстання переможе, але з умовою, що війська його не будуть руйнувати болгарські села і що він особисто буде відноситися з повагою до вождів народного руху. Матвій Багараба погодився та пообіцяв відправити у Болгарію 20 - тисячну армію, але заявив при цьому, що краще було б, якби про все це дізнався польський король та венеціанський сенат, щоб і вони взяли участь у цій справі (3, 120).
Було вирішено відправити у Варшаву та Венецію делегатів з особливими повноваженнями. Вибір був зупинений на католицькому єпископі - Петрі Парчевичі, болгарина за національністю. З цього моменту Парчевич стає душею всього руху. Однак і ці переговори 1647 р. не дали позитивних наслідків: польський король Владислав IV з співчуттям поставився до болгарського народу та подарував змовникам свій портрет,перстень, одяг та шовковий прапор, але Венеція вирішила, що пропозиція болгар не відповідає її інтересам на Сході. Тоді у 1649р. архієпископ Петро Богданов особисто, у супроводі князя Франка Маррканича, відправився до Тарговища у Валахії, щоб виступити у прямий звязок з Матвієм Басараба, і тут було прийнято рішення відправити нове посольство до Варшави та Венеції на чолі з тим же Петром Парчевичем з повноваженням від князя Марканича, архієпископа Петра Богдановича та „болгарського народа. Польський король Ян Казимр і цього разу висловив свою готовність підтримати болгар, але за умови, що Австрія та Венеція візьмуть участь у війні. Але останні відмовилися від будь - яких активних дій (1650), а Польща не наважилася діяти без підтримки.
Між тим султанська влада дізналася про існування у Чіпровці заколотницької організації та про її відносини із західними державами, і незважаючи на те, що Чіпровцю і вдалося, користуючись підтримкою матері султана, значними коштами відкупився від загрожуючої йому небезпеки, але все ж його область у 1668р. була наповнена турецькими військами /10, 3/. Таємна організація в Чіпровці припинила своє існування, але з часом політичні події на Балканському півострові знову внесли пожвавлення в діяльність чипровецьких єпископів. У 1672 р. спалахнула війна між Туреччиною та Польщею. Турецькі війська почали проходити через Молдавію та Валахію. Ця обставина викликала у князів цих областей неабияке занепокоєння за свою долю, яке посилилось разом з першими успіхами турків, і вони вирішили повстати проти Туреччини, якщо їм допоможуть Австрія, Венеція та Польща. Цим моментом скористалися чипровецькі заколотники і знову відправили Парчевича у Варшаву та Венецію для відповідних переговорів. В своєму місті від 5 березня 1673 р. до названих держав архієпископ Петро Богданов писав, що „зараз, більше чим коли-небудь народ на Сході міцно та рішуче стоїть на своєму, старому бажанні визволитися від турків, виходячи з чого він вирішив закликати християнських володарів прийти йому на допомогу, тим паче в той час, коли і обидва придунайські князі згідні в цьому плані з ним./3,120/. Однак усі зусилля Парчевича к Відні, Венеції і в Римі у папи не дали ніяких результатів, а у 1674р. він помер. У тому ж році помер і його товариш та однодумець Петро Богданов /5, 39/.
Скориставшись поразками Османської імперії у 1686р. відбувається нове повстання у Тирнові. Воно готувалося під керівництвом князя Ростислава Стратимировича, який видавав себе за нащадка останнього віденського царя. Він відправився до Москви і там встановив звязок з патріархом Іокимом. В цей час заколот в Тирново був розкритий. Незважаючи на жорстокий опір, турецькі війська захопили міський посад та повністю спустошили його. Частина населення знайшла притулок у вежі куди й прибув Ростислав, але під натиском сил ворога останні по